Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 280

Великий вплив уподовж 20–30–х років у Закарпатті мали консервативні москвофільські організації, що посунули туди із Галичини і Буковини, оскільки там перевагу в суспільному житті дістала національно свідома течія. Чеська ж адміністрація підтримувала москвофілів, які боролися проти українського національного відродження краю.

Офіційно цю територію називали “земля без імені”. Але й тут народовська патріотична ідея здобула більшої підтримки серед населення, її провідниками стали засновники українського просвітянського руху священик Августин Волошин та Михайло і Юліан Бращайко. Суспільний процес ішов у напрямку національного самоусвідомлення, і вже до 1938 р. українське населення Закарпаття, як свідчить дослідник цього питання доктор Петро Стерчо, у більшості своїй позбулося русофільських чи москвофільських впливів та одностайно стало домагатися перетворення Закарпаття в автономну територіально–адміністративну одиницю Чехословацької держави.

Коли ж розпочалися вибори до чеського парламенту, карпатоукраїнцям довелося вибирати своїх сенаторів аж з–посеред 15 політичних партій. Пізніше їх було вже 32.

Українці Закарпаття і, зокрема їхня діаспорна частина — американські русини, не раз вдавались до Ліги Націй щодо утворення тут автономії краю. Але ця авторитетна міжнародна організація не визнавала і не помічала малих і слабосилих народів, право яких трактували однобічно, лише як право бути асимільованими.

У міжвоєнні роки в Закарпатті велику роль відігравали такі громадські організації як Центральна Руська Народна Рада та “Просвіта”, що виникла 1920 року, а також Руська християнська народна партія на чолі з отцем Августином Волошиним.

У процесі демадяризації “збаламученої напівінтелігенції та духовенства”, яке насаджувало населенню москвофільські суспільні ідеали, провідну роль мала “Просвіта” з її численними філіями в провінції. Селянські маси легше сприймали нове національно–політичне світобачення, аніж вихована в мадярському дусі закарпатська інтелігенція, яку важко було вирвати з сяєва мадярської культури і кинути в море національного руху свого власного народу.

Суспільна боротьба за відродження українства тут зазнавала і погромів, і зрад, і прозрінь, і принижень, і доносів, і цькувань проти “української іриденти”, проти учителів–просвітян. Але ця боротьба призвела до створення народного руху на чолі з отцем Августином Волошиним та іншими лідерами українства. Тут стали організовуватись українські хори, читацькі гуртки, спортивні товариства, оркестри, курси для неписьменних, сільськогосподарські порадні. 1921 року в Ужгороді виник театр під керівництвом незабутнього Миколи Садовського. Тут, як і в Галичині, створюються курінь “Пласту”, молодечі товариства “Січ”, “Учительська громада” (1929). Зокрема, з’їзд її 1936 року своїм рішенням офіційно започаткував боротьбу карпатських українців за власне політичне життя. В одному з документів говорилося: “Восьмий конгрес знову проголошує, що підкарпатські русини є частиною українського народу…”