Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 278

І справді, ця політична організація, що діяла підпільно, була заснована на жорсткій централізації. ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів на українських землях. Вона видавала свої газети, журнали (“Юнак”, “Сурма”, “Розбудова нації”), організовувала саботажі проти дій польського уряду, влаштовувала терористичні акти. Польська влада у відповідь проводила масові арешти оунівців. 1934 року в Березі Картузькій вона створила концтабір, у якому перебувало 2 тис. українських в’язнів. Гонінь зазнавали і представники легальної української опозиції.

З 1935 р. Польща відмовилася від попередніх своїх обіцянок дотримуватися прав національних меншин. Нова її конституція проголошує найвищою цінністю суспільства інтереси держави, а її глава — маршал Юзеф Пілсудський — дістає необмежені повноваження. Військові починають відігравати велику роль у внутрішній державній політиці. Саме вони розпочали активну політику “поділяй і владарюй”, роз’єднуючи гуцулів, лемків і бойків, заявляючи, що лемки — самостійне і відмінне від українців національне утворення, що босонога українська шляхта чужа українському селянинові тощо.

На Волині і в Холмщині влада почала передавати православні храми греко–католикам, а також руйнувати їх (на 1939 р. було зруйновано 190 храмів). На Поліссі і в Холмщині діяла терористична організація “Кракус” із польських колоністів, які нападали на українські села, змушували селян переходити в католицьку віру і т. д.

На це насильство оунівці відповідали своїм терором. Відомо, що війною війни не зупинити — лише мирними домовленостями. Але ніхто не поступався, тероризм набирав нової сили. Проти нього офіційно виступили і деякі українські організації — УНДО, парламентська група в сеймі, а також авторитетний митрополит греко–католицької церкви Андрей Шептицький. Проте ОУН відкидала всі звинувачення, звинувачувала інших у “нерозумінні справжніх шляхів визволення”.

Одночасно в західноукраїнських землях діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1919 року. Вона також організовувала селянські страйки, саботажі, але її діяльність постійно стикалась із протидією компартії Польщі, до складу якої вона входила, а також компартії радянської України — КП(б)У і, звичайно ж — і ВКП(б). Та і в самій партії відбувалися розколи.

Проте КПЗУ намагалася проводити незалежну лінію в інтересах України. Зокрема вона 1927 року виступила проти припинення “українізації” в радянській Україні, виступила на захист репресованого Шумського та інших діячів культури. Це викликало підозру в українських і московських комуністичних лідерів щодо зв’язку політичних партій Західної і Наддніпрянської України.

Догматиків у Радянському Союзі дратувала позиція КПЗУ, яка, засуджуючи лідерів ОУН, позитивно оцінювала “низовиків” — рядових діячів ОУН–УВО, “які хочуть і фактично борються за національне відновлення українського народу з–під польської окупації”. Це вже було занадто. І Москва, що вирішувала долю всього комуністичного руху в Східній Європі, через III Інтернаціонал зробила все, щоб припинити діяльність КПЗУ. Справа завершилася розпуском і ліквідацією її діяльності. Це завдало значного удару в справі консолідації політичних сил західноукраїнських земель у боротьбі за своє визволення.