Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 279

Отже, наприкінці 30–х років український політичний рух у Східній Галичині був роз’єднаний ї знесилений через розколи всередині самих політичних утворень і через розкольницьку діяльність як польського окупаційного режиму, так і діячів комуністичних партій з СРСР.

* * *

На землях Північної Буковини, які в листопаді 1918 р. при потуранні Антанти загарбала Румунія, відразу був установлений воєнний режим, який проіснував з невеликою перервою до кінця 30–х років. У цьому краї ще з більшою силою, ніж у Східній Галичині, проводилася політика денаціоналізації і румунізації місцевого — автохтонного — населення, яке було оголошене “українізованими румунами”. Тепер Бухарест ставив своїм офіційним завданням повернути їх до свого “румунського первородства”. З цього приводу 1924 року був виданий спеціальний декрет міністерства освіти, в якому говорилося, що “громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання”.

Ще гіршим було становище українського населення в Бессарабії.

На 1924 рік у Буковині зі 168 українських народних шкіл не залишилося жодної української школи. Повністю був румунізований і Чернівецький університет. Цей край перетворився у найбільш визискувану колонію румунської держави, що дало можливість більшовикам 1919 року підняти в Бессарабії велике селянське повстання. В період 1928–1938 рр. в Буковині пожвавлюється культурно–просвітницький рух — тут створювались хори, театри, студентські гуртки, українські видання. Проте 1938 року більшість їх була розпущена.

Найбільший вплив тут серед населення мала ОУН і діячі націоналістичного напрямку, які 1927 року створили в цьому краї Українську національну партію. Вона була нечисленною, мала підтримку серед молоді і працювала в глибокому підпіллі.

Легшим було становище українців, що жили в Закарпатті, яке відійшло до складу Чехословацької держави — за добровільним рішенням української еміграції в США та Чехії (договір у Скрентоні, листопад 1918 року). Чеська держава на той час була найбільш розвиненою і найбільш демократичною на терені Східної Європи, що прагнула модернізувати усі краї своєї держави. Цей процес торкнувся і Закарпаття. Значна частина українських селян–русинів, чи карпатоукраїнців, унаслідок земельної реформи дістала додаткові земельні наділи, уряд намагався вкладати в економічний розвиток краю певні кошти, хоч їх було недостатньо. І тому в період важких 30–х років, коли країну охопила депресія, населення тут жорстоко потерпало від нестатків.

Іншою була політика в галузі освіти: в школах і гімназіях, кількість яких зростала, громадяни мали право самі обирати мову навчання. Тут безперешкодно діяли організації “Просвіти”, товариство русофілів ім. Духновича, хори, театри. Опинившись у становищі панівної нації, чехи почали вдаватися до створення єдиного “чехословацького” народу і централізованої держави. Нову конституцію Чехословаччини було прийнято без участі карпатських українців–русинів. Чеські урядовці заводили тут колоніальні порядки, витісняючи з посад українців.