Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 254

Директивне планування показало свою силу в економіці командного типу. Проте не вдалося вийти за межі “стихії ринку” і побудувати економіку без товарно–грошових відносин. Найбільших же збитків зазнало українське селянство, яке противилось шаленому податковому й ціновому тиску через постійну потребу коштів на індустріалізацію. В 1929 р. XVI партконференція ВКП(б) проголосила курс на суцільну колективізацію, яка ставила завданням ліквідацію багатоукладності в економіці; водночас пролетаризація села давала для промислового будівництва потрібні кошти, сировину і робочі руки.

Історики й сучасники засвідчують, що декретування Сталіним терористичних методів усуспільнення землі та викачування з села хліба та грошей, репресії проти них викликали глухий, але відчутний опір селянства процесові колективізації. Вони стверджують, що в перший період по всій Україні спалахували стихійні повстання, бунти (зокрема, дуже поширені так звані бабські бунти). Недаремно Сталін аж через сім років визнав, що “це був один із найнебезпечніших періодів у житті нашої партії”. В тому ж таки “Короткому курсі історії ВКП(б)” він стверджує, що з лютого 1930 р. “з’явилися небезпечні ознаки серйозного невдоволення селянства. Подекуди куркулям та їхнім агентам вдалося навіть підбити селян на прямі антирадянські виступи”.

Це було справді. На всю Україну стала відомою справа насильницької колективізації, яку проводили місцеві більшовики у селі Драбовому, на Полтавщині. У відповідь на масові скарги селян про насильницьке відбирання землі і хліба відбувся показовий судовий процес над районним керівництвом, що довело село до голоду. Керівники були засуджені до 2–3 років ув’язнення. Але селяни продовжували голодувати.

Колективізація всюди супроводжувалася жорстокими методами. Уже з 1929 р. обмолочений хліб прямо з токів вивозився до державних комор. У селян вилучали зброю, яка подекуди залишалася після громадянської війни, придушували будь–які спроби утворити селянські спілки та інші громадські організації.

Одна із партійних постанов 1930 року “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” визначала термін колективізації в один рік.

Справою колективізації керували трійки — секретар райкому партії, голова райвиконкому і начальник ДПУ. Всі, хто їм противився, зараховували до “куркулів”, тобто до “ворогів народу”. Для того, щоб роз’єднати село на бідних і багатих та протиставити їх один одному, був застосований принцип “самообкладання”. Селяни мусили самі ділити між собою спільний податок хлібозаготівлі на село. Хто не виконував — штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, який треба було здати, а майно пускали в розпродаж. Щоб стимулювати бідноту, частина штрафу йшла на фонд кооперування. Непокірних селян ділили на три категорії: “учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів”, яких відсилали в концтабори або до в’язниць; “менш активних” вивозили з сім’ями на північ; третім, що не чинили опору, надавали земельні ділянки.