Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 252

3 цього часу верхівка, яка узурпувала владу і розпочала “революцію зверху”, опиралася лише на силу партійних апаратників та на “меч революції” — Надзвичайну комісію (ЧК), перейменовану в Державне політичне управління (ДПУ), а також на Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВД).

Отже, кінець 20–х і початок 30–х років показав, що більшовицький уряд впорався з опозицією і в економічному житті — через запровадження непу, і в національно–культурному рухові радянських республік — через проведення політики “коренізації”. Більшовицька партія “проковтнула” державу і тепер верховодила справами не лише економічними чи політичними, а й інтелектуальними.

Сфабрикований процес СВУ розпочинає нову історичну епоху в історії української державності — драматичні 30–ті роки. Після цього процесу в суспільстві розпочались політичні процеси проти вигаданих ворогів, “глитаїв” та їхніх пособників, куркулів і підкуркульників, націоналістів, шкідників, терористів, троцькістів, фашистів, міжнародних імперіалістів та шпигунів і т. д.

Розпочався наступ передусім проти діячів української науки і культури. Адже ця верства національної еліти стверджувала націю, утримувала і поширювала ідею національного державницького суверенітету.

Частина українських комуністів у 20–х роках відкрито виступала проти встановлення монопольного правління більшовицької партії, проти того, що вона відновлює більшовицько–радянську Росію в межах царської Російської імперії. Вони вважали, що злиття України з Росією, про яке дбали більшовики, є небезпечним експериментом, який “не продиктований абсолютно нічим реальним”. А голова уряду радянської України ще 1923 року відкрито виступив — і це після створення СРСР — проти диктату московського центру в галузі економіки й політичного життя, домагався для республіки більше прав у всіх галузях суспільної діяльності.

Ясна річ, подібна позиція національних лідерів дратувала центр, який при першій же можливості й розправився з ними.

У 30–х, як і на початку 20–х років, Україна приковувала пильну увагу більшовицького уряду, бо викликала почуття небезпеки своїм національно–культурним відродженням. Нова плеяда української інтелігенції відверто вимагала збільшення суверенітету України, що уособлювалось у політичному гаслі відомого українського письменника М. Хвильового: “Геть від Москви!”

У цій найбільшій радянській республіці селянство завжди було основою відродження національно–державницької свідомості та боротьби за державницьку незалежність. Тож у своїх працях Сталін небезпідставно розпочав постійно пов’язувати селянське питання з національним. Він бачив у селянстві — теж небезпідставно — найпершого ворога формули соціалізму та інтернаціоналізму в більшовицько–ленінсько–сталінському варіанті. Адже за теорією більшовиків, за соціалізму селянство мало зникнути так само, як і національність.

Крім того, в Україні політика “коренізації” призвела до зовсім непередбачуваних наслідків — вона створила нові, неселянські центри національного середовища: це і збільшення українського індустріального пролетаріату до 53 відсотків (на 1932 р.), це і 88 відсотків усіх заводських україномовних багатотиражок. Таким чином, національне питання виходило за межі селянського інтересу, що зосереджувалось у тезі: право на свою землю, волю і державу. Національне питання ставало загальнонародним.