Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 251

Боротьба цих двох тенденцій пройшла кілька етапів і завершилась установленням тоталітарного режиму, головним ідеологом і вождем якого стала недавно непримітна, сіренька постать недорікуватого і недовченого, як і більшість більшовицьких лідерів, але амбітного й підступного колишнього семінариста Йосифа Сталіна. Він виявився найпослідовнішим продовжувачем ідей Маркса та Леніна про світову революцію, про те, що “робітники не мають вітчизни”, і російські революціонери та соціалісти тому не повинні ні за яких умов захищати інтереси різних народів, але мусять захищати ідеологію більшовизму, як єдино правильне суспільне вчення, та інтереси своєї більшовицької інтернаціональної держави–імперії.

Шлях вождистського сходження И. Сталіна розпочався 1924 року, коли він з допомогою невеликої групи апаратних чиновників партії переміг головного претендента стати спадкоємцем справи Володимира Леніна — Льва Троцького. 1925 року ним була знищена “нова ленінградська опозиція”, яку очолював Зинов’єв, після того був знищений так званий троцькістсько–зинов’євський блок (1926), який організував відкриту опозиційну антисталінську демонстрацію 7 листопада 1927 р. У квітні 1929 р. Сталін, користуючись центральним партійним апаратом, розгромив ще одного популярного в партії теоретика — М. Бухаріна та його прихильників і ряд дрібніших опозиційних груп та ухилів. Одночасно були розгромлені так звані націонал–комуністичні ухили в Україні, Грузії, Білорусії, Узбекистані, Татарії, Вірменії та ін. Сталін збагнув силу партійного апарату, яким він користувався як власною зброєю. Для остаточного встановлення своєї диктатури він почав вилучати з апарату, а потім і з партії тих, хто мислив самостійно, хто користувався авторитетом, хто мав революційні заслуги в минулому. А це призвело до масових політичних процесів і розстрілів “старої гвардії”, до фізичного знищення всіх, хто був розумнішим від нього, зокрема і серед національних партійних кадрів. Згодом розпочалося знищення кадрів національних урядів та центральних комітетів комуністичних партій національних республік, а також їхніх господарських керівників.

Непослух і опозиція національних лідерів була найбільш дошкульною, про що згодом засвідчить знаменитий “Короткий курс історії ВКП(б)”, який створив Сталін: тут визнається, що “в ряді республік (Україна, Білорусія та ін.) партійні організації послабили боротьбу з місцевим націоналізмом, дали йому розійтися “до того, що він нібито об’єднувався з ворожими силами, з інтервенціоналістами”, став державною небезпекою”. Отже, націоналізм був прирівняний до державної небезпеки, до державної зради.

1929 року на XVI партійній конференції проти Сталіна уже відкрито ніхто не насмілився виступити. Сталін установив свою диктатуру, що фактично прирівнювалося до державного і політичного перевороту в усій країні.