Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 250

Цей видозмінений проект української конституції був схвалений у травні 1929 р. XI Всеукраїнським з’їздом Рад. Тут вперше визначалися виборчі права громадян та бюджет України.

Українська РСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян. Тобто, ця держава оголошувалася класовою організацією, де не всі верстви населення були рівноправними: поза правами громадянства залишалась інтелігенція, заможні селяни, дрібні підприємці та ін.

Проголошені в конституції права українського народу на територіальне верховенство, на утворення власних органів влади, на прийняття своєї конституції тощо мали тільки декларативний характер.

Господарем в Україні був не народ, не українські органи радянської влади, а центральні державні і партійні органи в Москві. Зрощення органів правлячої партії і державних органів влади було характерною рисою тоталітарної системи. На 1929 р. Україна остаточно втратила свій державницький суверенітет. Вона не могла розпоряджатись власними ресурсами, фінансами, промисловістю і сільським господарством. У республіці встановився режим тиранічного єдиновладдя партії. Особиста диктатура Сталіна, поєднана з монолітною партійною організацією, створила особливий різновид державного існування — тоталітаризм. У країні почався перехід до “революції зверху”.

Українська державність драматичної доби 30–х років

Натиск сталінської диктатури

Епоха 20–х років у державницькому житті України пройшла під гаслами боротьби двох теоретичних суспільних течій: революція 1917–1920 рр. розбудила, з одного боку, національно–визвольне відродження, а з іншого — вивела на терени суспільного життя централістично–імперську ідеологію, історично притаманну російському суспільному рухові, зокрема народовольцям, ще з XIX ст. Це трапилось тому, що російський соціал–демократичний рух народився в їхньому середовищі, і був позначений усіма родимими плямами свого попередника.

Визвольна боротьба епохи 1917–1920 рр. знаменувала, з одного боку, в утворення національних республік, повернення ідеї федеративного влаштування в міждержавних стосунках, зростання нової плеяди національної інтелігенції, що була носієм ідей демократичних прав і свобод. А з іншого боку — цій національно–демократичній течії жорстко протистояла імперсько–централістична суспільна тенденція, яка оволоділа повністю російською соціал–демократією, зокрема більшовицькою партією, і стала гласною та негласною доктриною більшовицьких лідерів, що тепер виступала як інтернаціоналізм, єдина міжнародна соціалістична республіка тощо. Для них була неприпустимою ідея національної рівності й державності інших народів; лейтмотивом і сутністю їхніх державницьких концепцій була побудова інтернаціональної держави, що означало відродження ідеї “єдіной і нєдєлімой” Російської імперської держави, під пануванням російської нації та її еліти на чолі із своєю партією.