Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 60

Ось за спиною ніби чує чийсь захриплий голос: «Бережися!»

Що се? Марення? Сон?..

Над ним простір зоряного неба…

А перед очима — тріпотить свіча. Хитається віяльце вогника. Він пальцем водить по старому прим'ятому пергамену. «Бе-ре-жи-ся…» — ворухнув губами. Слово сотворив. Маленьке слово. А за ним постав цілий світ…

Чекай-но, чекай! А з чого це почалося?

А почалося з тривоги…

Оглавок другий

Тривога степу

Над степовим океаном падали зоряні дощі. Від землі гостріше потягло вільгістю, густіші тумани закурилися над долинами й осідали на травах сивою росою. Зарев місяць.

У вечірній тиші степу далеко чути перестук кінських копит. Вухо вловлює форкання коней, лоскітливе іржання. Певно, коні також чують нові трунки трав і землі. Незнайомі.

Будимир давно вже прислухався до них. Йому здається, що в повітрі запахло свіжим хлібом. Хлібом із нового зерна, який нині печуть на черені жони росичів і полян. Будимир торкнув п'ятами боки коня. Ось-ось почується далекий брех псів. Серце гучніше закалатало. Як стрінуть росичі й поляни вістуна улучанського племені? Проймався неясною тривогою, бентежною нетерплячкою. Під ним кінь також нетерпеливо викидав ноги вперед і мчав чвалом через низькорослі, уже висохлі трави степу. Двоє коней, що бігли услід за ним, нашелешували вуха, іржали, немов нагадували про себе.

Тепер, наближаючись до зустрічі з росичами, Будимир прагнув ясніше пригадати слова улучанського віча: вони просять своїх родаків піднятися на поміч. Одним улучанам не втриматись ні в своєму стольному граді — Пересічені, ні в землях своїх розораних, у Придніпровській Луці.

Будимир поспішає. Швидше! Швидше!..

Грізний Степ суне свої табуни й кибитки на житла й оселі улучан-уличан. Ще в пам'яті не зникли гуннські нашестя, набіги гепідів, готів, диких булгар… А це вже хто? Поки що вони того не відають. Поки що з тривогою стежать за ним, Будимиром, який має принести їм поміч сусідніх племен. І мати його, — знає, — щоразу прикладає до чола долоню, дивиться на дороги. З-під білої хустини, низько насунутної на чоло, суворо й тривожно дивляться вдалеч її сірі очі. Очі вицвілого літнього неба, коли Ярило не шкодує своєї яскріні й тепла.

У високому висохлому тілі матері — тривога й скорбота. Вони зараз чомусь тривожать його, Будимирове, серце. Такого з ним ще ніколи не було.

Два роки тому Будимира привели до капища — великого дуба зі встромленими в стовбур іклами дикого вепра. Під ним було требище — тут приносили жертви богам слов'янського племені. Волхв Святогор кропив його росою, яку зібрала мати навесні. Від того покроплення мали зникнути в його тілі усі хворості й прибути в груди сила. Тоді Святогор посадив йому на голову макітру і гострим лезом ножа відчикрижив довгі кучері, що звисали до пліч. Зняв ту макітерку, і мати подала синові в руки меч. А менші брати й сестри піднесли хліб і кухоль із джерельною водою.