Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 58

П'янкий трунок щойно розпуклих бруньок ударив в обличчя. А навколо — золотисто-волохаті сонечка грядуниці… Найперша весняна квіть. Немовби Ярило розсипав по зеленій траві золотисті вінчики квіток. Ох, що се він, грішний? Ярила, поганського бога, згадав. Прости душу його язичеську! Не вина його, що десь у заглибинах пам'яті лишився і Ярилів день, і Перунове огнище, і пісні- заклинання… Не відірватись йому отак раптово од свого кореня… своїх поконів прадідівських… своєї землі….

— Наславе! Наслане!..

Чи йому вчувається знайомий оклик у тонкому шарудінні вітру в молодій травиці? Чи се прилетіло із спомином?..

Оглядівся — ніде нічого. Пам'ять його розворушилася. А серце аж застукотіло! Даремно… Се, певно, винен Екклезіаст: «І похвалив я веселощі…»

Немає йому вороття назад, у суєтний світ. Немає діла до земних радощів і бід…

— Наславе… Насла-ве… — Уже ближче. Той самий… голос… Десь унизу, під кручею, на якій він стоїть, щось дряпалось.

Перехилився туди.

Хапаючись за гілляччя кущів, зриваючись із прямовисся, обсипаючись землею, нагору вибиралась жінка. Не могла подолати останніх п'ядей — з-під її ніг обсипалась глина, й жінка ковзалась униз.

Нестор швидко одв'язав з чересел широкий шкіряний пасок, який носили усі ченці, кинув до неї кінець. Жінка міцно ухопилась і вибралась до нього на плаский верх кручі.

Задихана, обсипана землею, перед ним стояла Гайка.

— До тебе я, Наславе…

Нестор був ошелешений. Не міг мовити й слова. Не міг підняти очей на неї. Нова спокуса наслана від бога? За які гріхи? За Екклезіаста?..

Нарешті повернув до неї обличчя. Але очима пас землю.

— Пробач… отець Нестор… Ісповідуй мене… — шепотіла гаряче. — Г рішна єсмь… На душі важко….

— Пощо крадешся, яко проскупиця? — строго спитав, ховаючи за тією строгістю терпку млість у тілі. Краєм ока зиркнув у її розпашіле лице, в пухнасті вії й віночок тугих кіс на голові, прикритих тонким шовковим убрусом.

— В сію обитель жон не пускають, отче… А ти… не йдеш до нас. Я так чекала довго! Обиду зачаїв?

Нестор мовчав.

— А комусь іному — не можу довірити сповідь мою…

Нестор міцно стиснув уста. Спокуса сіє… Нова спокуса диявола…

— Я слухаю… жоно…

Гайка сполохано закліпала віями. Під ними волого блиснула синь очей. Руки її тремтливо перебирали на грудях кінчик шовкового убруса.

— Поможи мені молитвою своєю щирою… Не маю сили у собі! Грішна єсмь… Грішна… — Раптом затулила обличчя руками.

Нестор не ворухнувся.

— Молися, сестро, кайся у гріхах своїх. Звернися до бога милостивого, він поверне тобі спокій.

— Молюся денно і нощно. Вуста мої і серце моє шанують бога. Але в душу не входить благодать. Великий гріх ношу…

— Відкрийся мені — і покайся. Молитимусь за тебе.

— Затяжіла я… Від чужого мужа дитя понесла.

Нестору в очах почорнів світ.

— Молися, Гайко…

— Не помагає молитва… — гаряче шепотіла йому в обличчя. — Не сплю ночей. Як мана ходжу. Але… хочу дитя мати! Хотіла колись від тебе, Наславе…

— Ти помиляєшся, сестро. Я давно вже… Нестор.

— Але я не знайшла тебе тоді! Не знала як…

Нестор міцно змежив повіки. Тонкі ніздрі його носа затремтіли. Запахло ріллею… сонцем… грядуницею… Десь задзвеніли голоси… Перекочувались із пагорба на пагорб…