Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 59
Раїса Петрівна Іванченко
— Чернець я. Гріх так і мислити було!
— Чому гріх? Любов — не гріх. Бог і єсть любов. У святому письмі так і записано: хто пребуває в любові — пребуває у бозі і бог в ньому пребуває. Хіба не так сказав апостол Іоанн? Немає страху в любові, каже він, справжня любов відкидає його, бо страх єсть мука… Я сама читала сіє! Але тепер що? Страх розтинає душу… Ти безгрішний і чистий. Заступись за мене перед богом! Хай душа моя заспокоїться. Нехай на дитя моє не впаде мій… гріх… Христом-богом молю!
Гайка упала на коліна. Тіло її безмовно завмерло в чеканні.
Нестор не ворухнувся. Онімів…
Ой ми з ладом вийдем, вийдем!..
— Хто ж сей муж? — несподівано спитав і сахнувся своїх слів. Бодай би він язика свого проковтнув! Чи йому не все одно?
Гайка поглянула на нього. Зіщулилась. Поникла головою. Ніби враз зів'яла, як зірвана квітка купави.
— Не скажу… брате… — По вустах її війнув холодний вітерець. Звелася на ноги. Витягла з-за пазухи широкої сукні важкенький гаман. — Візьми, Се гривни срібні. На храм божої матері.
Нестор дивився вдалеч.
Серце людське… Яку безодню, яку глибину таїть воно в собі… Скільки радостей і скорбот в ньому тоне… Все життя у ньому… І як стрімко воно прагне все вище… до сонця, до вічності… І як палко жадає воно простого, земного щастя… Теплого, близького… Хто збагне усю велич його? І чи здатний він, земний простий чернець, осягнути хоча б своє серце?.. Яке так щойно колотилося в ньому… І страждає від пекучої образи…
Гайка не дочекалась слова од Нестора. Тихо поплелася по схилу. Униз, через чагарі…
А він все ще стояв і дивився вдалину…
Пощо суєтне життя вривається так часто в спокійний плин його днів? Пощо катує його душу споминами, нездійсненними надіями? Із серця його сукає вервечки, випікає сльози з очей?
Він ніколи цього не зможе збагнути. Ніколи! А може, в цій непереможності людського гріха в людині її земне — і єдине! — щастя, її земна вічність. «Ходи шляхами серця твого і погляду очей твоїх…» Коби раніше знав цього Екклезіаста… Тоді не став би чорноризцем. Скоріше пішов би до волхвів кудесничати, кланятись Роду і Рожаницям, Даждьбогу і Перуну… аби множили й берегли його рід на сій землі…
До печери… Спокутувати сії єретичні розмисли!.. Постом… безсонням… читанням псалмів… Учитися правити своїми жаданнями…
Дивина: живій людині немає супокою і в божій обителі. Життя і тут настигає душі відречених від нього. Ось так: Никон-Іларіон воює все життя проти князівських чвар… За ним отець Феодосій, а нині немічний Стефан князів руських потай висвячує на київський стіл — всупереч митрополитам-ромеям. І він, Нестор, іде тією ж колючою стезею життя… Хоча жадав тут заховатися від нього…
В печерці Нестору легше. Упав на лавицю. Заплющив очі. Темінь. Спокій… Час спинився. Чи повернувся назад… І він життям своїм і думами перенісся на півтисячоліття назад… Куди кликало його Слово Великого Никона… Куди сам він прагнув заглянути душею… Гайка зникла з його відчуттів. Випарувалась. Або ні — вона просто ще не народилась для нього… Там була тільки його душа — і Слово. Древнє, яко сей Світ.
