Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 62
Раїса Петрівна Іванченко
Та пісня вечорова ніби колихала-заколисувала темні хатини Лепесівки, Сокиринців, Нової Весі, Дивінська та багатьох інших дулібських сіл, що півколом розкинулись навкруг Дівич-гори і немовби пливли в зоряному океані Ночі…
Вулицями села проїхало двоє притомлених верхівців. У Лепесівці ніхто на них не звернув уваги. То були вістуни від полян і сіверян, два ґречних молодих мужі — Добрин і Власт, що прибули до вождів дулібського племені з тяжкою новиною. Вони подивовано перезирались між собою: безпечно живе народ
дулібський! Виспівує пісень, водить хороводи на Дівич-горі, знемагає у солодощах теплої Ночі…
Безпечне пожнив'я… Далебі, давно вже — одвіку! — не бачили дуліби ворогів, які накочуються із Степу, де піднімається Сонце, і чорними хмарами насідають на слов'янські племена полян, сіверян, уличан. Дуліби сидять за Сівером і Полянами, південні їхні рубежі давно посіли уличі й тиверці; полунощну сторону стережуть градки й весі деревлян і дреговичів. Нині дулібський народ зібрав хліб. Повсюди починається тепер свято врожаю — свято доброго духа слов'янського народу Волоса, який дбає про хліб, про худобу і можність людей.
Теслярі-умільці уже обтесали зрубані восени колоди, щоб завтра з них поставити серед вулиці села столи й лавиці. Тут почнеться застілля усіх односельчан, родаків, гостей із сусідніх сіл. Ті столи будуть гнутись від пишних короваїв, пирогів із яблуками, перепеч з маком, від полумисків із м'ясом, печенею, рибою, свепетом…
Усе те відали Добрин і Власт, проїжджаючи широкою вулицею, де були звалені в купу білі, щойно обтесані дошки для столів. Бо всі племена слов'янської мови мали однакові звичаї…
Вістуни не йдуть до Дівич-гори. Пощо говорити з молодими? Їм, вістунам, потрібні старійшини родів. Надто важливі у них справунки. А тих старійшин нині можна знайти за селом у капищі.
— Дуліби покладаються лиш на Берегинь та Оберегів! — хриплувато сміється Власт. — Навколо ніде застав не тримають.
— Бо за нами вони, брате, за спинами інших племен. Тому й безпечні. Пощо їм та варта? З півдня кочовий вал розіб'ється об великий народ тиверськии та уличів. Зі сходу — об наші і ваші голови. Звикли…
— Наші племена — як заборола від Степу. Хто тільки посуне звідти — перше в наші груди цілить.
— Певно, дуліби до нас не пристануть нині… — розмірковує уголос Добрин. — Ту біду знову самим нам треба буде відбивати.
Зупинились на околиці Лепесівки. Власт втомлено стягнув із голови повстяну гостроверху мегерку — пилій.
— Лишусь біля коней. А ти, Добрине, йди до них сам. Колись же мовили, бував…
— Доводилося. Бодай би того не було.
Добрин сповз із коня, кинув повід у руки Власту. Лише він знав, що тут, на околиці Лепесівки, у діброві, старовинне капище, де живуть духи добрих богів і душі померлих пращурів роду.
