Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 61

Будимир прийняв те все з трепетом — віднині мав захищати свій рід, свій хліб, свої джерела.

І ось тепер — він мчить у першу в своєму житті, і, може, найважчу, подорож. Острогами пришпорює коня. Але чомусь немає ніякого оселища. Не чути ґвалту псів. Де він?

Раптом кінь під ним звалився на передні ноги, потім — на задні.

Будимир зіскочив на землю, упав грудьми на шерхітливу суху траву, вухом приклався до землі.

Земля мовчала. Лиш тривожний тупіт коней, що здоганяли його. Торкнув рукою коня — той засапано дихав. Востаннє вбирав у груди дух степу. Загнав.

Підвівся, приклав долоні до вуст, по-розбійницькому свиснув.

Другий кінь підійшов до нього, махнув головою, слухняно підставив спину для сідла. Будимир погладив його по широкому лобі, почухав боки, миттю злетів у сідло.

— Що, брате Одаре, — ласкаво припав до його гарячої гриви. — Неси з усіх ніг. Он'бачиш, уже й Місяць-Сварожич нам дорогу висвітлює…

Будимир звівся у стременах. Простяг руки до місяця. Очі його увібрали в себе стільки місячного сяйва, скільки могли поглинути глибокі зіниці уличанина.

— Ти, сине всемогутнього бога Неба-Сварога, ти, нічне світило, вітець вічної Пітьми! Ти, володарю снів і сторож дібров. Ти, охоронець таємниць Ночі і помічник татей… ісцілителю хворих і утішителю нещасних… Прислухайся до моєї молитви… поможи моєму вірному Одарові! Дай сили йому в тілі, бистроти в ноги… Захисти од каменю й стріли підступної… Одведи наміри злого Чура і Пека… Захисти від Морани-смерті…

Будимир склав на грудях замлілі руки. Подумав, що іще попросити у повновидого доброго бога Нічного Неба.

— До тебе слово моє… моління моє. Не посилай хмар на Небо, не ховай від очей моїх Білу Дорогу й Полунощну зірку. Мій рід за се принесе тобі в жертву найбільшого тура, а я добуду з сухого дерева живий огонь і в дні розгорання Сонця запалю і тобі бадняк…

Ніч лише починалася. Якщо весь час поглядати на Великий Віз і пересікати Білу Дорогу, то до ранку він має побачити стіни Роденя, городка на річці Росі, де вона єднається з Дніпром. Там і починається земля росичів і полян.

Уличанину Будимиру здавалося, що цей шлях, від Придніпровської Луки й Пересіченя до Роденя, він скопитить швидко, за дві ночі й один день.

В його тілі ще буяла яра молодечість, а молодість завше літає на крилах і не може стищувати буйства жадань тверезістю розмислу.

І все ж — ніхто ще в сьому світі, що живиться силами всемогутнього Роду й зігрівається теплом Даждь-бога-Сонця, що нишкне в пітьмі Ночі під блискучим Свароговим оком, ще не захотів проміняти довірливість недосвідченої молодості на мудрість похилих літ. І то добре, і те знають тільки люди, бо відчайдушшя юності здатне творити земні дива й перемагати там, де мудрі обережники обходять стороною…

Звечора над Дівич-горою, де стояла прадавня кам'яна баба, висвітлювались високі вогнища. Якщо трохи відійти від Лепесівки туди, де закінчувалась вулиця високою, невідь-ким насипаною могилою (ніхто із дулібського народу того не пам'ятав), то можна було розгледіти, як біля вогнищ миготять чорні тіні. А коли підійти ще ближче до тої Дівич-гори, то можна було добре розчути й дівочі пісні, й парубоцькі погуки, що котилися понад нивами й лісами і тихо плескали в хвилі Бугу-ріки: