Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 57
Раїса Петрівна Іванченко
— Але ж, владико, літописання недовершене.
— Сіє довершиш згодом. Ще буде у тебе час. Ти молодий.
Стефан пожував беззубим ротом.
— Пиши житія. Конче треба, брате.
Ігумен тихо вийшов. І немовби увесь світ Несторів забрав з його келії. Виколиханий, виплекании світ, що народився в його душі від тих старих зжовтілих сувоїв пом'ятих пергаменів, які невідь-коли потрапили ще до рук Іларіона-Никона.
Ходив по тісній келії — од стола до дверей, туди й назад… Кому оповісти про свою журу? «Людина самотня на всьому світі й іншої немає, ні сина, ні брата немає в неї, і всім трудам її немає кінця…» — мовив мудрий Екклезіаст! Іще таке він казав: «Не будь духом твоїм поспішливим на гніві, бо гнів гніздиться в серці тупиць…»
Не буде Нестор гніватись ні на кого. Екклезіаст охолодив його серце. Екклезіаст… В його повчаннях немає і згадки про божий промисел… Як потрапив він у сонм святих? Сей мудрець тужить за короткочасним життям, кличе не до молитв і посту, а до праці і знань. «Все, що може рука твоя робити, по силах своїх роби, тому що в могилі, куди ти підеш, нема ані роботи, ані розмислу, ані знання, ні мудрості…» Екклезіаст в чомусь нагадує йому невсипущого Великого Никона.
Колись Нестор убоявся сих повчань Екклезіаста — єретичні вони в усьому. Тепер же, в хвилину гніву чи розчарування, вчитувався у них. Не треба чекати, мабуть, і йому раю на небі, а треба жити на землі так, як учить сей проповідник.
«І похвалив я веселощі; бо немає кращого для чоловіка під сонцем, яко їсти, пити і веселитись, це супроводжує його в трудах, во дні життя його, котрі дав йому бог під сонцем…»
Нестор зітхнув. От і йому треба повеселитись нині, випити добрий келих червоного вина (десь, певно ж, приховав келар у трапезній). І подумати, як написати житія Бориса і Гліба. Правду мовив ігумен: сіє конче потрібно, щоб цим кривавим братовбивством нагадати сущим князям, котрі занесли один над другим свої мечі… Все, що відаєш, що можеш, — треба зробити тут, на цьому грішному білому світі, бо на тому, як сказано, немає ані роботи, ані знання, ні мудрості…
Перебрав свої пергамени, зв'язав у два вузлики. Один віддасть диякону Івану — хай заховає подалі, інший залишить у себе. Колись повернеться…
А нині — про перших руських святих Бориса й Гліба — слово його. Треба подумати, треба серце своє налаштувати… Борис і Гліб… Сини самодержця всієї землі Володимира Хрестителя… Сини від четвертої жони — болгарки. А Святополк — від грекині- розстриги, жони брата його Ярополка, яку Володимир, убивши Ярополка, узяв собі в жони. А ще були в нього жони — Рогніда і грекиня-царівна Анна… Та не про них нині мова…