Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 56

— Звідки відаєш про сіє?

— Із старих пергаменів. Ось читав… Отець Никон мені усі віддав. Хоще йти помирати в свою обитель — в Тьмутороканську землю.

Ігумен пожував беззубим ротом.

— Непевна година у Києві. Непевна… Одного князя дружина тут, інший іде. Брат на брата встав. А Никон… ніби тікає… Від князя Ізяслава. Знаю…

Нестор помовчав. Не знати йому справжніх намірів престарілого, але все ще бентежного отця Никона. Знав лише, що Никон стояв супроти Святослава, коли той захопив Київ не по старшинству. А ще давніше сварився з Ізяславом, коли він з ратями своїми убоявся незнаної тоді орди половецької, що вперше підкотилась на землі Русі.

На річці Альті княжих воїв вночі перебили половці. Ізяслав і його брати ледве повтікали й поховалися по градах. А землю половчини захопили безборонно…

Отоді кияни і вдарили на віче. Зібралися на торговищі й почали радитись. І до них прийшов отець Никон, схимник печерський. Ніхто вже не впізнав у білобородому старці першого руського митрополита Іларіона. Може, тільки могутній глас його декому щось нагадував. Але тут, на Бабиному торжку, зібрався чорний люд Києва — смерди, гончарі, кожум'яки, рибарі і різний народ бродячий жебрацький, який ніколи не міг потовпитись в ошатні княжі храми. Молився він у своїх бідних церквах, все більш на Подолі, коло Почайни, або в капищах таємних за Глибочицею-рікою треби клав.

І ось уперше тоді під час м'ятежу в Києві, літа 1068-го, Іларіон свій глас підняв до простолюдинів, навчав сих людей просити у князя мечі й коней і самим загородити поле списами. Кияни послали гінців до князя. Але Ізяслав убоявся давати мечі розшалілим киянам.

Тоді Никон махнув посохом: «Підемо, люди, через міст, до княжого поруба! Там сидить у ямі князь полоцький Всеслав, онук Рогніди! Кличмо його на стіл київський!»

Юрба кинулась через міст, побігла до княжої темниці, сокирами розрубала колоди, витягла з ями-поруба напівосліплого Всеслава. За рік перед тим брати Ярославичі ледве відібрали силою у нього Новгород і Мінськ, хитрістю заманили до себе й полонили.

Старий Всеслав мав слухатись юрби. Ополчив народ. Сім місяців княжив у Києві, доки Ізяслав не прийшов з лядськими ратями стіл отчий відбирати. Тоді потай утік Всеслав — не хотів ставати поперек волі братів своїх, що полонили його. Знав, натовп уміє потім так само сліпо ненавидіти, як і поклонятись.

Ізяслав повернувся у Київ, а син його Мстислав жорстоко помстився над киянами. Усюди шукав отого білобородого ченця печерського. Великий Никон мусив тікати в далеку Тьмуторокань, пересиджував гнів князів. Тоді й обитель свою там заснував. Багато ченців постриг. Тьмутороканці вельми шанували київського чорноризця…

Тепер, мовлять, до Києва знову повертається з Польщі князь Ізяслав.

Печерська братія і бояри смислені кликали його через Яня Вишатича. Никон сам благословляв Яня перстом своїм на се законне діло. Але чи не згадає Ізяслав через десять літ м'ятежного чорноризця Никона? І Всеслава полоцького? Чи не пропише йому по спині пугою?..

— Бентежну душу хто утримає на оброті? — зітхнув Стефан. — А пергамени сії — сховай. Тобі даю інеє: треба для обителі й для проповіді церковної написати житіє про святих мучеників руських — Бориса й Гліба. Свою кров пролили вони в міжусобицях і чварах князів. Загинули від руки брата свого — Святополка Окаянного. Треба нагадати нашим князям коромольним, що і вони ллють братню кров. Топлять у ній землю нашу. Тобі, Несторе, бог у душу вложив мудре слово і розмисл. Тобі й писати.