Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 55

А ще раніше, до варяг і до Кия, хто володів полянською землею?

Не пише про сіє Никон. І грецькі хроніки ее пишуть.

Нестор відсунув пергамен Никона, до себе потягнув товсту книгу в дерев'яному обкладі. Хроніка Георгія Амартола. Від сотворення світу і до недавніх часів оповідав сей книжник про різні народи. Про всі, окрім руського. Ніби не було сьому народу місця на землі…

Узяв чистий шмат пергамену, вмочив залізне писало у маленький глиняний каламар, зверх якого прилягала кришечка — аби чорнило не висихало. Зашкріб по пергамену — м'яка, добре вироблена шкіра слухняно піддавалась натискові руки. За писалом лишався звивистий слід. Від сеї борозенки Нестор повів униз іншу, тоншу. Потім умочив писало в кухлик, повільно вивів дрібними азбуками: «Се уділ синів Хамових і Сімових, а се — Іафетових». Заглянув у хроніку Арматола й знову став креслити пергамен: як сини Ноя розділили між собою землю після великого потопу. І як потім уже сини їхні побрали собі в уділи землі й народи, коли бог розгнівився на людську возносливість, змішав усі племена і всі мови й розсіяв по землі. Сини Сіма взяли собі східні краї, а сини Хама — південні, сини Іафета побрали полунощні землі. Від племені його пішли нарці, єже суть словени… Ось у писаннях сторонських іще сказано про русів, які жили в Помор’і. Тут, на річці Лаба, був град Русислав. А на побережжі Фріш-Гафа — торговий город Руса. А в лютичів — град був стольний Кролевець, що стояв на річці Рюрик, то єсть сокіл. А стольний град бодричів — Рарог, то єсть сокіл. Град Макленбург колись також називався — Рюрик, тобто сокіл. У сербів південних також є місто Сокіл.

Про сіє повідали у своїх писаннях Іоганнес Магнус свейський, Торфей норвезький і Саксон Граматик датський…

Велика земля слов'янська…

Нестор провів звивисту борозенку зверху вниз і написав: «А се Дніпер. Суть землі полян і сіверян». Вище провів кілька чорних ниточок, що з'єднувалися з Дніпром, і написав: «Земля деревлян і дреговичів». Десь тут, поряд землі кривичів, вятичів… а ще ж були уличі й тиверці… І князь Чернь… І князь Люб… Про них щойно читав… Креслив, водив писало, не почув, як за його плечима схилилась чорна тінь. Стрепенувся, коли та тінь задихала йому в потилицю.

— Що се, чадо моє? — здивовано прогучав голос Стефана. Нестор мимовільно прикрив рукою пергамен, але в іншу мить уже прибрав ту руку. Негоже ховати від владики свого ані діянь, ані мислей своїх.

— Хощу, аби всяк бачив, де живе народ руський і якії племена словенські суть. — Нестор звівся на ноги, схилився у шанобі.

Стефан нерозуміюче напружив старечі очі в синюватих обвислих капшуках.

— Отсе ріка наша — Дніпер. Тут сиділи поляни. Отець Никон писав про їхніх князів — Кия, Щека і Хорива. А ще раніше були у них інші князі — Чернь і Люб. Се коли алани ішли на нас, а ще раніше, літа 470-го від народження Христа, руси з Ругії, від помор'я Балтицького, із князем Одонацором взяли гордий Рим і чотирнадцять літ ним володіли…

Отець Стефан одкинув голову назад.