Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 54

Вишатич ще кипів серцем. Коли він челядин, то…

— Бери поміч від папи, Ізяславе, — втомлено промовив польський князь Болеслав, що тихо зайшов до зали. — Не здолаєш сам брата свого меншого. У нього все золото й срібло руське. А ти — жебрак!

Ізяслав здригнувся, заплющив очі. Князь Болеслав, отже, усі ці роки так трактував його?! Жебрак!

— Київський стіл дістався мені по закону руському і по заповіді вітця! По закону хощу сісти. З поміччю руських людей.

Єпископ ображено підібгав тонкі вуста. Очі його згасли. Князь-жебрак відкидає допомогу папи?

— Князь землі руської має знати: сьогодні прийшла звістка, що імператор Михайло Дука повержений, а всесильний євнух Никифориця страчений. До влади добувся Никифор Вотаніат. Але і його трон хитається.

Піднявся супроти нього Никифор Врієнній. А невірні турки-сельджуки обсіли землю візантійську аж до Пропонтиди… Скрізь піднімають м'ятеж схизматики-павликіани, вони об'єдналися з ордами печенігів. На Дунаї повстали болгари з Добромиром… Горе візантійській землі! Не буде їй помочі від бога, а від папи римського — лиш прокляття! І Русі — не буде помочі ні від кого. Доки не викорінить у себе православ'я! Амінь.

Єпископ велично поплив до палаючого каміна, простер над вогнем задубілі пальці.

Ізяслав стояв розгублений і ошелешений.

— Ми чекаємо тебе скоро, князю! — гукнув уже від порога Янь. І подріботів по мостинах.

Твердо ступають Яневі ноги. Так ходить кожен, хто вірить у себе і в свою справу. Без тої віри немає перемоги… Ізяслав дослухався до кроків воєводи…

Несторова келія тепер перестала бути схожою на звичайне виталище ченця. Куди не кинь оком — на столі, на ложі, на лаві — повсюди лежали скручені й розгорнуті цупкі сувої вибіленої телячої чи овечої шкіри. Чистої і густо списаної чорним залізним чорнилом, яке могло пережити усі лихоліття й віки. І всі оті писання — також мали слугувати людям віки. Таке вже призначення письмен: слугувати людям.

Нестор сидів за столиком, рівно випроставши спину, немовби у нього була всунута пряма палиця. Перечитував старі пергамени. Їх нещодавно віддав йому Великий Никон, готуючись уже до раю небесного.

Дивні думки закрадались у Несторову голову при тому читанні. «В літо 6360-те, індикту 15-го, коли почав царювати Михаїл, нача прозиватись Руська земля. Про се бо увідомлені, яко при цьому царю приходиша Русь на Царгород, якоже пишеться в літописанні грецькім. Так звідси почнемо і числа положимо…»

Скільки разів перечитував сії рядки никонівського пергамену, а все ж невтямки, звідки пішла вона, звідки з'явилася Руська земля. І град її стольний — Київ…

«… І було (у Рюрика) два мужі, і відпросились у нього ко Царю-городу з родом своїм. І поідоста по Дніпру, і йдучи мимо і узріста на горі градок. І спитали: «Чий се градок?» Відповіли їм: «Було суть три брати — Кий, Щек і Хорив, і сділаша градок собі й ізгинули, і ми сидимо, рід їхній, платимо дань козарам…»

Кий, Щек і Хорив — давно відійшли, а рід їхній підбили під себе хозари…

«Аскольд же і Дір остались у граді сім і многі варяги совокуписта і начаста владіти полянською землею…»