Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 50

Генріху потрібне було срібло і вої. Ото й послав до Києва послів з Бурхардом Трірським: «Пощо забрав у брата отчий стіл? Віддай сам, бо заберемо силою й віддамо Ізяславу!»

Святослав же реготав. «Не віддам, відкуплюся од вас! У мене більше золота й срібла, аніж у вигнанця-брата. Дивіться — і всім розказуйте!»

І показав їм скарби святої Софії київської, і скарби княжих монастирів і храмів. І велів дати послам Генріха стільки, скільки кожен міг руками утримати. Знає-бо: із собою на той світ на забере, а на сьому — золото-срібло дасть йому владу міцну. Але не знав другого: лише жебраки прагнуть золота! Ловці пороків і торгівці владою купують за нього примару нетривкої сили…

Проте Генріх відступився від Ізяслава. І лишився руський князь, старший Ярославич, утриманцем краківського двору. Став чекати… чогось чекати… І раптом — вістуни з Києва. Він їх відразу впізнав — бородатих. Але… воєвода Вишатич — права рука Святослава. З якими словами приїхав від брата ворохобного, татя і богохульника?

— Князю! — вклонявся тим часом Вишатич Ізяславу. — Слово до тебе мають кияни… Іди в Київ.

— Кияни!.. А князь Святослав? — збентежився Ізяслав.

Воєвода знову хилить чоло у поклоні.

— Князь Святослав преставився. Царство йому…

— А віче?.. — нетерпеливиться Ізяслав,

— Віче сказало: кличмо Всеволода.

— Але ж хто мене хоще?

— Мужі смислені київські. Значні мужі і чорноризці печерські, чада, богом уподобані. Бери воїв, іди на Київ. А ми поможемо своїми дружинами. Плечі свої підставимо під твої стопи.

В очах Ізяслава вичахла радість.

— Непевне діло…

— Отець Никон велів тобі слово передати — у землі Руській має відновитись заповідь отця твого: на столі київському має сидіти старший в роду.

— Князю, не гнівися на жону свою… — з-за спини підскочила до Ізяслава Гертруда. — Візьми рать у вітця мого. Послухай бояр. Забери київський стіл!

— Отець твій, жоно, уже не дасть мені своїх воїв.

— Дасть! — Тонкий кінчик носа Гертруди почервонів. — Я нагадаю йому, як отець твій, Ярослав Мудрий, пішов у лодіях своїх на м'ятежників-мазовшан, які перебили єпископів, і попів, і бояр своїх. Тоді він посадив на стіл князя Казимира і сестру свою Добронігу у жони йому дав!

— Забрали у мене все срібло-золото… Чим воям плататиму? — ледь не заплакав Ізяслав.

— Перемогою, осподине мій! — гордо блиснула очима Гертруда й повільно попрямувала до ґанку. Обернулась, велично повела рукою перед собою: — Просимо дорогого гостя до палат!

У хоромині немов забули один за одного. Кожен думав про своє. Ізяслав не наважувався пристати на слова Яня. Надто багато було за спиною поламаних обітниць — і Генріха Четвертого, і князя Мешка, і дружини лядської…

— Сіє так… сіє так… — роздумував князь. — Ще великий Іларіон теє говорив. Не оскуділа розмислом державним Русь. Але ж ти, воєводо… Пощо тепер стоїш за закон, а раніше — того коромольника Святослава уподобив?