Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 48

— Кажу так, коби знала: коли що трапиться… — Вперто дивився собі під ноги. Лише інколи зиркав з-під брів на неї.

— Відвези мене до Києва, Нерадцю… — втомлено простогнала Гайка. — Відвези… Мої коні забігли…

— Знайдуться! Я бачив їх учора вечором.

— Знайдуться — бери собі. На нове осподарство.

— Спаси тебе біг, Гайко…

Лиш через три дні Ніга Коротка дозволила Гайці їхати до Києва. Лаштувала її в дорогу, як рідну, — в'язала у вузлики горіхи, медяники; потай била поклони то іконі богородиці чудотворної, що висіла на покуті, то своїй чародійній чаші, що стояла на окремій полиці поряд з дерев'яними ідолами. Не знала, яким богам і дякувати за щедрість боярині. Коні. Трійка коней!.. Прямо з неба звалилось багатство!

— Туко! Нерадцю! Де ж вони, ті коні? — кидалася до синів.

— Кажуть, на кожум'яцькому кінці їх перейняли.

— Та біжіть! То ж наші коні!..

Знову над Гайкою пливло біле

зимове сонце. Мовчазні ліси у білих шатах знову манили казкою, таємничістю. Щось чисте берегли в собі. Щось велике обіцяли.

Вона їм посміхалася вдячно. І білому небу, і білому сонцю посміхалася. І нелукавому Нерадцю.

Він загортав її в овечі шкури, перевертав, як дитину, і невзначай притримував довше біля своїх грудей. Їй було від того добре.

— Чуєш, Нерадцю, ось біля цих дубів отоді здійнявся такий високий стовп.

Він прикотився прямо до мене і розсипався. Який то був знак мені від Білобога?

— То на снігопад і хурделицю,

— Дивися, он якась хатка! Хто там живе?

— То хижа для мисливців. Або для подорожніх. Щоб перегрітись.

— А чим там перегрітись?

— Там є піч, є дрова. Треба лиш вогнище розпалити.

— А де вогню взяти?

— Як — де? У кресалі.

— А в тебе є кресало?

— У кожного подорожнього має бути кресало.

— До Києва нам ще гой скільки…

— Чого ж… можна й перепочити… Нерадець завернув коня до лісової хижі.

В ній було темно й холодно. Але на підлозі коло печі лежала велика купа сухих березових і соснових полін. Гайка кинулась до них. Нерадець викрешував кресалом вогонь.

Скоро у хижці потепліло від диму й теплого духу. Біло-рожеве полум'я щедро розсипало довкола себе гарячі іскри. Запахтіло живицею.

Нерадець підкинув березових дровець. Вогонь став чистим і білим. Хижа наповнилась запахом весни і ще чогось терпкого, неясного…

— Жарко… — Нарешті Гайка зігрілась. Відсунулась од вогню. Потроху одходила. Чорна хустка важко спадала на спину й на плечі. Поправила під нею тугий вінчик кіс. Прикусила губу.

«Що се з нею? — майнула в голові полохлива думка. — Не подумав би щось цей Нерадець…»

В очах її все ще вилася-крутилася біла дорога, і біле небо, і біле сонце… І все довкола було переповненим чистою, прозорою білістю.

Притихло сиділа на кожухах, обхопивши коліна руками. А думки — якісь химерні, легкі й лукаві — несли її кудись… несли… у білій осонценій вишині. Чомусь згадала слова свого боярина… Та цур йому!

Нерадець знову заносить у хижу оберемок дров. Підкидає на ясний жар. Над лісом, певне, уже вечір або й ніч. Не знала, скільки часу сиділа в солодкому оціпенінні. І не жадала знати…

Не здивувалась, коли поряд з нею сів Нерадець. Не відхилилась, коли його важка гаряча рука лягла на її плече — і навіть коли та рука похапливо сповзла до її стану. А потім обидві дужі його руки легко підхопили її й з розгону поклали на кожух.