Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 52

— Мені скоро й назад, княгине… Поїду у землю волинську. Князів тамтешніх піднімати з дружиною. У поміч князю Ізяславу. На чужі раті надій не маю. Вони про свій гаман дбають, а не про князеву честь…

Тьфу, знову язик його не в той бік повертається!.. Гертруда відвела очі вбік.

— Не обезсудь, княгине. Говорю щиру правду.

Гертруда високо підняла голову, попрямувала до дверей. Вона образилась за своїх родичів, про яких так непоштиво мовить руський воєвода. Але й відповісти йому нічого не могла — адже мовить він правду. Вишатич відчув, як сорочка геть прилипла до його спини. Долонею витер знову спітніле чоло. Не годен із нього посол…

Князь Ізяслав гірко посміхнувся воєводі.

— Горда моя княгиня…

Другого дня Вишатич розшукав свого вірного гридя Порея на стайні, біля коней. Той блимав на воєводу спідлоба й затято мовчав. Тільки сильніше натискував на гребінь, яким чесав коневі боки. Вишатич здогадався: в серці Порея кипить якась обида.

— Їхати нам скоро назад, Порею. Так велів князь.

— І слава богу! — з несподіваною злістю згодився гридь. — Сам хотів просити воєводу про сіє.

— Що так? — Вишатич обережно озирнувся. Ця пересторога сподобалася Порею. Руки його обм'якли.

— Лукаві їхні челядини, — зашепотів на вухо гридь. — Нашим коням у шаньки… ячменю насипали замість вівса! Щоб коні зажиріли і втратили біг…

— Скажу князеві.

— Не треба вже. Я по-своєму розпорядився.

— Сам?

— Атож. Отой ячмінь пересипав у шаньки їхнім коням, а овес їхній — всипав у свої… Отак!

— Лукавий єси, гридю, — задоволено осміхнувся Янь.

— Мушу бути таким… з лукавцями ж…

— Ну-ну… За день — і в дорогу…

— Пане Яню! Пане Яню!.. — кричить з ґанку постельничий князя. Угледівши Яня біля стайні, пустився бігти притьмом до нього.

— Пане Яню! Біжи борже, князь Ізяслав кличе. Там сольба! Від папи римського…

Ізяслав справді чекав Вишатича з нетерпінням.

— Твоя рада мені потрібна, Яню. Яко мужа осмисленого. Посли від папи Г ригорія Сьомого прибули… Аж із Рима!

— Дивнії діла твої, господи… — розгубився Янь. — Чого їм треба?

Хто не відав про папу Григорія Сьомого, котрий імператора Генріха Четвертого… на коліна поставив у Каноссі?.. Аби не посягав на всесилля римських пап….

Честь велика вигнаному руському князю. Але за що?

Єпископ Беренський приязно осміхається. Ясним настороженим поглядом дивиться в очі Ізяслава.

— Превелебний вітець римської церкви Григорій прощає твій гріх, князю, що жадав було з його ворогом — Генріхом германським — з'єднатися. Бог тебе покарав лукавством самого ж Генріха.

— Покарав, отче, — зітхнув Ізяслав. — Брат мій Святослав Чернігівський купив Генріха руським золотом і сріблом. Імператор не дав мені своїх кметів супроть брата мого грішного.

— Лицемірний Генріх уподобився пофарбованому гробу, як сіє сказано в писанії, — зверху здається великим і красивим, а всередині — повно кісток, мертвечини і всякої нечисті.

— Грішен єсмь, отче. Не відав того! Прозрів лиш тепер, — догідливо мовив Ізяслав.

Вишатич подумки аж здивувався — звідки така догідливість у князя Ізяслава? Роки вигнань отак зломили хребтину його?