Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 51

Вишатич од несподіванки закрутився на місці, стрільнув своїми зизими очима врізнобіч.

Ізяслав і Гертруда сиділи рядком на лавиці, критій червоним килимом, під лампадницею та іконами. Яко янголи божі на небесному суді.

— Я не лукавлю, князю. Мав я від мого благодітеля князя Святослава шану, і землі, і продажі. Покарав його бог за те, що закон і заповідь отця переступив.

Тепер хощу тобі служити. По правді. Увесь рід мій великим князям вірно служив. І сліпий вітець мій — Вишата — сам знаєш, муку прийняв за землю руську.

— Най буде так, — недовірливо хитнувся вперед Ізяслав, — Най і так. Будеш вірним мені — шануватиму і я.

Вишатич полегшено зітхнув. Обвів невелику хоромину поглядом. Стіни її обшиті дубом, навколо вікон — різьба древоділів майстерних. На стінах — ікони, свічі, лампадниці… Яко в палатах

київських…

Гертруда тихо підійшла до стінного ларця, зняла з полиці два срібних келихи, націдила із куманця червоного вина.

Піднесла на таці спочатку Ізяславу, потім Вишатичу. Схилила у неглибокому поклоні сиву голову, по-дівочому граючи невеличкими жвавими очима на худому, вже прим'ятому літами лиці.

— Спасибі, Яню, що дбаєш за нас і за онуків великого Ярослава, а наших синів — Святополка і меншого — Ярополка. Маємо твердо виконувати заповіді Ярослава Мудрого. — Вона дивилась в обличчя Вишатичу, але слова спрямовувала своєму князю.

«У княгині недаремно голова зсивіла… Духом тверда… І десницю Ізяслава спрямовує… Ліпосна княгиня Гертруда!» — думав тим часом Вишатич.

Від тих слів про синів Ізяслав стрепенувся, немов когут, що ненароком задрімав на заборолі, затріпотів, пробуджуючись, крилами. Схопився з лавиці, повернувся до ікони, перехрестився.

— Подивися, матір божа, на смиренність мою і прости гріхи мені…

Гертруда опустила очі. На її блідому, змученому обличчі ворухнулась переможна усмішка. Підійшла до Вишатича.

— Які вісті од сина нашого старшого Святополка?

— У туровській землі сидить. За болотами. Там тихо.

— Аби тихо, — зітхає Гертруда. — А дочку нашу Євпраксію віддали ми тут за князя Болеслава.

— Ще одна Євпраксія лишилась тут. Дочка Всеволода — також Євпраксія — уже давно за самим імператором Генріхом Четверти. Імператриця! — Невідомо чому Вишатич говорив про це з гордістю.

Гертруда міцно стулила зморшкуваті уста. Лише тоді воєвода збагнув недоречність своєї радості. Генріх Четвертий, імператор Священної Римської імперії, який воював із злолютним римським папою Григорієм Сьомим, що тряс усіма королями і єпископами в Європі, цей могутній володар Германської імперії був родичем Всеволода Ярославича. І Всеволод міг опиратися на нього в своїх забаганках щодо київського столу. Слабосилий же польський князь… Яку поміч може подати нещасному ізгою-князю?..

Янь відступив до лавиці, тяжко провів рукою по чолу, сів. Нелегка робота ця бути послом від киян в такий непевний час…

— Воєвода втомився? Зараз скажу постельничому… Чекай… Підеш у свій покій, відпочинеш з дороги.

Янь радо захитав головою. Подалі, подалі від розмов із княгинею й князем. А то знову яке слово недоречне бовкне!