Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 49
Раїса Петрівна Іванченко
— Ой… Нерадцю… — схопилась за його міцну дебелу шию. — Нера…
П'янке бездум'я, солодкий безум виповнив хижу, в якій пригасло полум'я сухих березових дров. Кошлаті тіні сполохано метались по стіні…
Сани воєводи Яня легко зісковзували з лісистих пагорбів, важко вибирались на узвишшя пологих гір і знову летіли вниз.
Янів повозник, Васильківський муж Порей, то стримував баских коней, то натягував тугіше віжки, щоб пустити їх швидше. Обоє вже й з ліку збилися, скільки часу міряли копитами ці засніжені лісисті пагорби Бескидів.
Нарешті в білому тумані забовваніли темні обриси веж. Вони врізалися в небо гострими шпилями й округлими маковицями. З сивої далини виринав Краків, стольний град землі малопольської.
Коли спустились у широку долину, їх спинили осторожники. Куди і пощо? Пощо і куди?
Довелося довго пояснювати, хутко відкуповуватись. Осторожники хоч і бачили, що ці чоловіки не страшні для безпеки князя, все ж охоче взяли відкуп і ще охочіше оточили сани воєводи щільним кільцем. Поцупили їх до Вавеля — княжого замку, де перебували краківські князі з часів об'єднувача малопольської землі Болеслава Кривоуста.
Руський князь Ізяслав Ярославич жив у замку свого тестя, князя Мешка Другого. Невисокі, муровані з сірого каменю палати стояли на відкритому незалісненому пагорбі, огородженому глибоким ровом і насипом. На віддалі спинились ліси, що сповзали із недалеких хребтів гір.
Через рів був перекинутий неширокий місток, який зараз був роз'єднаний. Осторожники проїхали вперед, комусь загукали — і місток, ніби сам по собі, з'єднав свої боки-мостини докупи, слухняно прославшись перед прибульцями.
Воєвода Янь і Порей уже кілька літ не бачили князя Ізяслава й забули його вид. Але одразу збагнули, що саме він, князь Ізяслав та його жона Гертруда, першими кинулись їм назустріч з ґанку, на бігу одягаючи свої хутрові опашні.
Русобородий, русочубий, із насторожено-зіркими очима старший Ярославич — Ізяслав, кажуть, був найбільше схожий на свою матір, свейську королівну, дщерь короля Олафа — Інгігерду, яку на Русі перехрестили в Ірину. Але, певно, в його тілі переважала не холодна кров свея, а гаряча руська — не міг дочекатись, доки Вишатич відіб'є усі належні йому поклони. Ізяслав, збігши з ґанку, схопив під руку воєводу, заглянув йому в лице.
— З чим приїхав, боярине? З чим? — Дихання його перехоплювало бентеження. П'ять років вигнання! П'ять років ганебної слави утриманця польського двору!..
Прибіг сюди, рятуючись від руки брата свого меншого Святослава, котрий, вважай, за поли стягнув його з вітцевого столу. Щоправда, Ізяслав прибіг сюди з великою валкою добра — срібла-золота прихопив чимало куниць, соболів, килимів, шовків бухарських, медів і воску притяг. Гадав, за сіє багатство купить чужих воїв, які посадять його знову на київський стіл». Але чужинці срібло-золото побрали, землю руську пограбували, а його не захистили. Змолився було до Генріха Четвертого, велеможного імператора Священної Римської імперії, який воював із самими папами римськими. Обіцяв йому і землі, і срібло, і воїв.