Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 47

Ніга схлипнула, витерла засльозавлені очі.

— Нерадцю, проведи бояриню. Яка ж молодесенька та гарнесенька!..

Нерадець кинувся до одягу. Руки його тремтіли. В невеличких світлих очах під широкими темними крилами брів танула загускла синява.

Миттю запріг сани-однокінки, поклав свіжого сіна. Терпляче очікував, доки Гайка одягнеться й сяде поряд з ним. Нарешті вона мовчки сіла.

Нерадець пустив коня риссю.

Сани тихо порипували по снігу, легко вминаючи обм'яклий сніг під полоззям. Простували до церкви Успенія.

Тепер лиш Гайка збагнула, куди вночі прибила її хуртовина. То було передграддя Василькова, що виросло поза стінами міста, — смердівський кінець, який беззахисно виходив прямо в поле. Подекуди стояли світлі солом'яні дахи. Певно, нові мазанки-хати поставили недавні містечани. Найбільше це були втікачі з Поросся та з улучини дніпровської, де нині хазяйнували половецькі орди. Тисячні натовпи русичів зі своїми сім'ями, худобою, збіжжям з року в рік покидали старі обжиті місця на південних окраїнах Руської землі й прибивалися сюди, ближче до княжого Києва, під захист мечів князівських дружин…

Ось і вулиця Претичів. Не вулиця — завулок. Жодний слід, жоден протопт не веде до занімілої мертвої хати Претича. У старого ковача не лишалось нащадків, окрім Гайки. На ній і кінчався їхній рід.

Гайка поспіхом сповзла з саней, підбігла до дверей. Відкинула дерев'яну клямку, увійшла в сіни. На ослончику, як і колись, стояли розсохлі цеберки. Під стелею на жердині висіли пучки калини, материнки, чебрецю, м'яти. Мати запасала на зиму.

У хаті — все як і колись було. Рушники над віконечками. На столі — біла полотняна скатертина, припорошена пилом. На ній — зісохлий буханець. Хтось залишив для домового, аби дім стеріг, як і раніше.

— Коли хочеш — затоплю піч, — за спиною тихо обізвався Нерадець.

Гайка заперечливо хитнула головою.

— Хто ж поховав їх?

— Не було кому. Мор напав на людей. Половина града тоді вимерла. То ми з Тукою зібралися, та ще двоє парубків… Старі люди нас на вічі просили. Яко могильники, ходили із заступами. Твоїх ось тут, за городом, і поховали.

Гайка вперше поглянула в облич Нерадця. Широкоплечий кремезняк, пшеничні вуса — до пліч. В руках мне шапку.

— Повік не забуду. Чом же не повідомили мені?

— Боялись воєводи твого.

В її обмерзлому, закрижанілому серці заструменіла цівка тепла.

— Коли хочеш — бери сю хату собі. Матимеш жону — заводь осподарство.

Нерадець одвів очі вбік.

— Немає мені пари. — Вилиці його збіліли.

— Пощо себе виниш?

— Не себе, Гайко. Тебе.

— Як же?

Нерадець глянув їй в очі.

— Окрім тебе, ніхто до серця не припадає.

— Не треба…

— Знаю… Це я так… Коли вже прийшлося…

Гайка задумалась. Її тут ще пам'ятають.

Тривожна теплінь розлилась по тілу. І світ враз перестав бути таким холодним і порожнім. Хтось жив у ньому, кому вона давно була любою і зараз не боїться їй сказати цього. Душа її ніби відтавала від крижіні, зігріта чиїмись муками й болем…

— Я все одно тебе чекатиму.

— Не треба…

Холодні вуста її ледь ворушились. Нерадець одягнув шапку на густу копицю рудуватого волосся.