Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 37

Князь Ярослав мусив давати данину тепер і на двір патріарха в Константинополі. Звідти-бо прийшла на Русь благодать божа!.. Князь Ярослав, крім усього, ходив на ляхів і бився з ними за червенські городи, але не спитав благословення у митрополита!.. А він мав у всьому радитись із митрополитом — яких жон своїм синам брати, яких зятів і в яких землях шукати для своїх дочок. Нарешті, князь Ярослав повинен звести закони своєї держави — «Руську правду» — до рівня законів ромеиських… Жодного кроку руський князь не може зробити як державець, не погодивши його з ним, візантійським митрополитом!..

Розгнівився Ярослав Володимирович і вигнав знахабнілого гречина. У своїй землі — він господар! Законів ромеиських сюди не пустить і данини для патріарщих потреб не побільшить. Як було, тако й буде.

Тоді Феопемпт відмовився освячувати в Києві новий храм Богородиці благовіщення на Золотих воротах. Митрополит погрожував сучкуватою патерицею княжому двору і кричав:

— Покличу на тебе ромейські раті! Звідки прийшла благодать на сію землю, звідти прийде розор для неї! Імператор Мономах зітре тебе, ослушнику, в порох! Прокляття патріарха Кіруларія впаде на твою голову! Як і на папу Лева!.. Сатана вкине тебе в киплячі опани із смолою! Довіку там тобі гибіти!

Розлютований митрополит вигнав послів Ярославових. Наостанку мовив:

— Не освячу храм, доки Ярослав не стане під руку візантійського царя.

Ярослав Володимирович вислухав своїх послів, що ходили умовляти митрополита, повів густою бровою.

— Ідіть до отця митрополита і скажіть моє останнє слово: що перейшло у спадок від наших батьків — не продається. Русичі можуть жити без хліба. Але не можуть — без свого неба!

І на другий день велів зібрати у святій Софії усіх єпископів руських. І велів обрати їм руського митрополита — пресвітера княжої церкви на Берестові Іларіона. І обрали. І освятили самі храм Богородиці на Золотих воротах і церкви нові. А Феопемпт від досади преставився.

Але войовничий Кіруларій не захотів висвятити Іларіона в руського митрополита. Підбивав царя свого йти війною на Русь.

Тоді Ярослав сказав старшому сину своєму Володимиру:

— Іди на греки.

Володимир ще юний був. Мав двадцять три літа за плечима. Але ходив з ратями на чудь, ятвягів і на ям.

Дав йому отець князь воєвод смислених — Вишату із Новгорода та Івана Творимировича з Києва. І багато воїв руських посадив на лодії.

Пройшли Дніпер-Славуту,

проминули Руське море, на Дунаї спинилися, ще словенських ратей взяли. Підійшли до Царгорода. Стали ночі чекати. Аби непомітно до стін підібратись. Та, певно, старі боги в цю мить пригадали свої обиди на русичів. Стрибогові онуки-вітри — розбурхали море. Аж чорним стало! А Перун-громовик став метати вогненні стріли навколо лодій. Стали молитися вої тоді усім — і старим кумирам своїм, і новому богу, і апостолам його. Та було вже пізно. Накотилася на них хвиля стіною, розірвала залізні ланцюги, якими лодії були зчеплені одна з другою, щоб не згубитися в хвилях. Розметала буря русичів по морю. Шість тисяч викинула на далекому березі. З ними був воєвода Вишата.