Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 35

Іоанн здивовано вирячив очі на верткого боярина. Що він хоче сказати? Звідки вискочив? Сії варварські звичаї він ніколи не збагне — не знати, чого чекати через мить на такому вічі, де кожен говорить, що бажає!..

Вишатичу вдалося так-сяк втихомирити передніх. Він гучно крикнув:

— Слухайте, люди, правду! Князь Святослав помер. Його нема. Але є законний київський князь, Ізяслав, що сидить у Кракові. Вітець його — великий Ярослав — сам посадив Ізяслава на золотий стіл у Києві.

— А-а-а!..

— Підете супроти волі Ярослава — підете супроти звичаю нашої землі!.. Супроти бога!

— А-а-а!..

— Ізяслава!..

— Всеволода!..

Вишатич сіпнув Чудина за полу.

— Скажи і ти, брате. Бачиш, люди вагаються. Хай у землі руській владарюють князі по старійшинству. Тоді затихне коромола.

— Вже пізно. Отець Іоанн…

— Ти боягуз, Чудине! — злісно прошипів Янь в обличчя Чудину. Кінчик носа його побілів, губи тремтіли. — Боїшся сього гречина? — І кинувся знову до краю помосту. — Кияни!.. Кияни!..

Але вже ніхто не чув його слів.

Янь рвучко стягує з голови шапку, спересердя вдаряє нею об поміст.

— Чудине, біжімо у Печери! Піднімем братію!..

Чудин вдав, що не розчув. Одвернувся.

Вишатич скотився високими сходинами з помосту й почав продиратись крізь натовп.

Довго торгали за клямки, доки відхилилося у привратній вежиці віконце. Чиїсь гострі очі причіпливо розглядали невідомих людей, що тупцювали на рипучому снігу в кожухах і повстяних валянках.

Час був передвечірній, і чорнориза братія, що починала свій день ранніми молитвами на світанку, тепер опочивала в келіях. Такий звичай завів ігумен Феодосій, який нещодавно відійшов у небесний рай. Його наступник, новий печерськиіі владика Стефан свято дотримувався встановлених преподобним Феодосією порядків і звичаїв. В ці години велів нікого не впускати до обителі.

Воротар довго не подавав голосу. Вишатич ухопив палицю й почав відчаєно гамселити нею по дошках воріт. Тоді привратник озлився.

— Яка нечиста сила тебе шарпає?

— Відчини! Се воєвода Вишатич! — припадав до віконця челядник Яня — Бравлін.

— Не велено, — спокійно одказував страж із-за воріт. — Перед вечірньою молитвою одчиню.

— Відчини, бо знесу голову! — розлютився вже й Вишатич і вихопив меч з піхов. Бабахнув у ворота, аж загуділи дошки.

За брамою мовчали.

Бравлін і далі гамселив билом, доки палиця не розлетілася в друзки. За брамою німували.

Вишатич упав на сани, заплющив очі. Перекипав серцем, упокорював шал у грудях. В голові снували думки. І чим більше думав, тим більше дивувався. Прибіг, примчав сюди, а які слова приготував отцю ігумену? Згарячу не подумав. Отож бог і спинив його перед тим важливим кроком у житті. Тепер має зібрати докупи думки і знайти оте найважливіше слово, яке здатне прихилити до нього людей і повести до перемоги.

Та, намість того потрібного слова, в голові крутіжилися давні спомини. Новгород Великий білокам'яний… Пінистий, каламутний Волхов… Старий терем посадника Остромира. Стемнілий від років, але немовби закам'янілий від них і не підвладний часові. Вільгістю гниючого дерева дихнула на нього простора хоромина — вся в іконах, з темними срібними лампадницями. З різьбленими дивним узороччям лутками й одвірком.