Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 39

— Це ти, воєвода Вишатич? — схиляється над Янем чернець-воротар. А воєвода все ще думав-згадував про обиди свого роду і всіх русичів, які несли на Русь гречини-зверхники.

Янь отупіло дивився на воротаря.

— Ігумен Стефаній тебе кличе. Іди. Я проведу.

Підійшли до довгого мурованого дому. Воєвода знав, що це були нові келії для ченців, які будував ще отець Феодосій і довершив ігумен Стефан.

У напівтемній келії було чадно від дурманних, запахів вонявиць у лампадках, що жевріли перед кіотом. На ньому тьмяво висвічувались багаті золоті й срібні оправи на іконах богородиці, вседержителя та апостолів його. На великому столі, збитому з дубових дощок, стояв високий підсвічник. На п'яти піднесених вгору віночках-пелюстках горіли свічі. Рівне, ясне полум'я ледь потріскувало, розносячи по келії пахучо-млосний дух чистого воску.

Янь примружив очі — шукав людей, У темному кутку, на дерев'яній лавиці, хтось ворухнувся. Ніби чорна мара. Але тут же Янь здогадався — то був ігумен Стефан у буденній чорній рясі, без клобука, без ошатних уборів.

Отець Стефан підійшов до Яня, гостинно повів рукою до лавиці, припрошуючи сісти, і сам сів коло столу. У світлі воскових свічок воєвода уважніше розглядав ігумена. Крізь рідкувате сиве волосся на голові висвічує рожевизною шкіра — як у дитини. Сухе нужденне обличчя і геть вилинялі, безбарвні очі виказували, що його вутлі, похилені плечі підпирають собою багато прожитих літ. Вага минувшини зігнула отцю Стефану спину, тому він, пам'ятаючи це, постійно випростовувався, стріпуючи гордовито головою. Наче тим порухом жадав скинути із своїх втомлених пліч важкоту багатьох десятиліть.

— Знаю, воєводо, що привело тебе сюди…

Вишатич не повірив, що той глибокий старець має гучний і густий голос. Говорить, яко муж, повний сили і певності.

Стефан спроквола звівся на ноги, став походжати по келії, весь час відтягуючи вгору комірець ряси. Муляла, чи що.

— Се митрополит Іоанн начаклував… — почав було Вишатич.

— Не буде нашого благословення князю Всеволоду. Доки живий законний київський князь!

— Я жадав умовити киян, отче… Але Чудин не захотів слово своє мовити. Іниї бояри теж очі поховали.

— Відаю про твої труди, воєводо, — рокотав Стефан. — Він там був, і все бачив, і чув, — кивнув головою у куток, до свого ложа. Звідти випливло старече обличчя ще одного ченця. А він і не примітив його!

— Бояри київські позаймали чільні місця всюди, мають добрі волості у держанні, ситіють. За потребизни землі Руської не дбають вони. Про свій рід не згадують. Бо немає роду у робів, що похоронили свої серця й вознеслися над подібними до себе!

Стефан спинився, передихнув, провів долонею по спітнілому чолу.

— Кажу… Коли ниці возвеличуються, їх жадання творять зло. Убійтеся їх, чесні люди. Остерігайтеся тих, хто усім вдоволений і мовчки зносить зло!

Вишатичу не терпиться від тих повчань святого отця. Його душа рветься до дії. Ледве упіймав хвилю, щоб спрямувати мислі отця Стефана в інший бік.

— Треба скакати до Кракова, отче. Треба кликати Ізяслава на Русь. Волею киян і печерської братії кликати.