Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 38

Повертались назад, на Русь. А навздогін їм цар Мономах послав гари і чотирнадцять тисяч воїв. І почалась січа велика й люта. І побігли ромеї-гречини. А князь із дружиною пішов на Русь. Тоді гречини наздогнали їх, оточили дружину. І в полон взяли. І вивели на майдан привселюдно, і на коліна всіх поставили, а руки до грудей примотузили. Світило ясне сонечко, був гарячий день. Били в усі дзвони в церквах царгородських православних, і скрізь співали молебні. А навколо русичів — натовпи людей. Прийшли подивитись на варварів, на їхню ганьбу.

Поряд горіли вогнища, і мужі у білих хітонах і в чорних рукавицях гріли на вогні довгі округлі шпичаки, мов леза. Тоді чотири гречини підходили до зв'язаного русича, валили його, як барана, на землю, задирали голову, клали на плаху і міцно тримали, доки розпечені леза ката не проштрикували наскрізь зіниць.

Над площею стояв божевільний крик. Безтямно кричали катовані, ошаліло лементували ті, хто чекав своєї черги, захоплено кричали ромейці-глядачі, ляпаючи в долоні кату, коли він одним помахом руки вцілював ув очі. І обурливо осуджували його, коли він промахувався…

Вишата добре пам'ятав, що, коли прийшла його черга, він не кричав. Казали потім бранці, які після нього потрапили до рук катів, що йому також ромейці плескали в долоні. За оте нелюдське мовчання, від якого кричало навіть… небо… Він того не пам'ятає. Може, й так. Бо відразу пекучий біль затьмарив йому розум…

Лиш через три роки молодого Ярославича, Вишату і ще кількох мужів значних відпустили на Русь. Вони пізніше дізналися, що були віддані візантійським імператором у посаг царівні Марії, яку брав у жони найменший Ярославич — Всеволод. Мусив брати. Так само мусив князь Ярослав узяти і нового митрополита Єфрема намість Іларіона. Київська митрополія знову опинилася в руках гречинів. Зате Ярослав дозволив рости під Києвом руському монастирю — у Печерах. До сеї обителі й почали горнутись усі, кому було дороге ім'я і воля русича… Смерди, пастухи, рибарі, рукомесники, купці, бояри, князі — всі просили у нового бога заступництва для себе і для своєї землі. Тут відверто проклинали гречинів-насильників, коромольних князів, продажних бояр; у молитвах і анафемах викривали їхні підступні діяння, возносили славу закону і благодаті. Слово руської мислі набирало тут своєї могуті…

З тих пір і почалася сила Печерської обителі…

Янь Вишатич, думкою знову пробігши по давно чутих словах батька свого, тепер збагнув той осміх лукавий в очах митрополита Іоанна. Се він, він, лукавець, сіє коромолу поміж Ярославичами, розхитує княжий стіл, аби самому нарешті кермувати Руссю — садити й стягувати із золотого київського столу чванливих чад мудрого Ярослава, проводити свою волю, свої, ромейські, закони, котрі ставлять русичів у рівень з рабами!..

Своїм утомленим серцем воєвода Янь чув: саме нині прийшла довгождана хвилина мсти, про яку заповів йому сліпий вітець…