Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 34
Раїса Петрівна Іванченко
Боярин Чудин обернувся на голоси, сердито звів докупи сиві брови над гостро звуженими очима.
— Пощо тепер заговорили? Кажіть нині, кого на стіл княжий покличемо.
— А нікого!.. Самі управимось…
— І без тебе, Чудине!.. Без усіх бояр…
Юрмище хитнулось, заревіло, аж луною озвались чутливі дзвони на Софії.
Боярин Чудин відступив від краю помосту й заховався за спину Іоанна. Йому привиділося… Йому здалося, що так само починало ревіти юрмисько градян, коли вперше в Києві вісім літ тому вибухнула велика стань. Тоді саме під стінами міста з'явилися половецькі орди, які погромили раті князів. А що, коли знову почнеться у Києві м'ятеж?..
— Кличмо законного князя — Ізяслава! — гукав староста гончарів з Подолу Бестуж.
— Не хочемо Ізяслава! Знов наведе чужинців! — замахали руками слобожани з передграддя. — Геть Ізяслава! Боягузливий князь!..
— Кияни, кличмо Всеволода з Переяслава! — знову підсунувся боярин Чудин до краю помосту.
— Всеволода! — обізвалися митрополит Єфрем і пресвітер із Вишгорода Лазар.
— Всеволода!.. — підхопило біля помосту кілька десятків голосів.
Митрополит Іоанн захитав до них головою.
— Так… Так… Всеволода!
На його грудях гойднувся срібний хрест.
А Чудин тим часом пошепки оповідав Яню подробиці. Дивна смерть забрала Святослава. Обідав здоровим у своїх палатах разом із отцем Іоанном. Пішов відпочити по обіді до своєї ложниці — і помер. Сказали опісля — розрізав жовно. То й він так людям сказав. А хіба інше він знає?
Митрополит Іоанн смикнув Чудина за рукав:
— Скажи градянам: я даю свою згоду на Всеволода.
— Кияни! — гукнув Чудин на всю могуть своїх грудей. — Отець Іоанн, митрополит наш, дає свою згоду на князя Всеволода!
Іоанн здійняв над собою хрест.
— А-а-а!..
Вишатич упіймав бурхливу мить, коли Чудин знову не міг говорити, піднявся навшпиньки.
— Сіє для мене дивина. Чим же розрізав князь Святослав жовно так, що аж помер?
— Темне діло, Яню. Чомусь отець Іоанн хоще Всеволода.
— Чому не законного князя — Ізяслава?
— Не відаю. Кажуть, ніби Святослав домігся підтримки для себе Печерської обителі й пообіцяв новому ігумену настановити на кафедру в Софії руського митрополита. Як було сіє при Ярославі.
— Значить, одних сліпили за сіє, іних — нині отрутою прибирають?!
— Тсс…
Чудин вдарив у било, домагаючись тиші.
А Вишатич щосили шкріб собі потилицю, збивши на лоб свою сріблясто-сиву лисячу шапку.
— Чудине, а Чудине! — знову пнеться навшпиньки Янь Вишатич, щоб дотягтися до рослого боярина. — А що ж нині мовчить Печерська обитель? Що вона жадає?
— Звісне діло — законного князя Ізяслава жадає.
— Тоді треба й нам, брате… Треба і всім людям значним на цьому стати. Законного кликати.
— Уже пізно… Отець Іоанн благословив…
— Законність зміцнить нас. Припиняться чвари між князями.
— А раніше ти сього не мовив, коли тебе сюди князь Святослав з собою привів і возвисив! — уколов за минуле Чудин.
Вишатичу було не до образ.
Стягнув з голови шапку й рішуче став попереду митрополита Іоанна.
— Кияни! Добрі люди! Смерди і рукомесники! Купчини і боярове! Слухайте! Слухайте!