Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 34

Боярин Чудин обернувся на голоси, сердито звів докупи сиві брови над гостро звуженими очима.

— Пощо тепер заговорили? Кажіть нині, кого на стіл княжий покличемо.

— А нікого!.. Самі управимось…

— І без тебе, Чудине!.. Без усіх бояр…

Юрмище хитнулось, заревіло, аж луною озвались чутливі дзвони на Софії.

Боярин Чудин відступив від краю помосту й заховався за спину Іоанна. Йому привиділося… Йому здалося, що так само починало ревіти юрмисько градян, коли вперше в Києві вісім літ тому вибухнула велика стань. Тоді саме під стінами міста з'явилися половецькі орди, які погромили раті князів. А що, коли знову почнеться у Києві м'ятеж?..

— Кличмо законного князя — Ізяслава! — гукав староста гончарів з Подолу Бестуж.

— Не хочемо Ізяслава! Знов наведе чужинців! — замахали руками слобожани з передграддя. — Геть Ізяслава! Боягузливий князь!..

— Кияни, кличмо Всеволода з Переяслава! — знову підсунувся боярин Чудин до краю помосту.

— Всеволода! — обізвалися митрополит Єфрем і пресвітер із Вишгорода Лазар.

— Всеволода!.. — підхопило біля помосту кілька десятків голосів.

Митрополит Іоанн захитав до них головою.

— Так… Так… Всеволода!

На його грудях гойднувся срібний хрест.

А Чудин тим часом пошепки оповідав Яню подробиці. Дивна смерть забрала Святослава. Обідав здоровим у своїх палатах разом із отцем Іоанном. Пішов відпочити по обіді до своєї ложниці — і помер. Сказали опісля — розрізав жовно. То й він так людям сказав. А хіба інше він знає?

Митрополит Іоанн смикнув Чудина за рукав:

— Скажи градянам: я даю свою згоду на Всеволода.

— Кияни! — гукнув Чудин на всю могуть своїх грудей. — Отець Іоанн, митрополит наш, дає свою згоду на князя Всеволода!

Іоанн здійняв над собою хрест.

— А-а-а!..

Вишатич упіймав бурхливу мить, коли Чудин знову не міг говорити, піднявся навшпиньки.

— Сіє для мене дивина. Чим же розрізав князь Святослав жовно так, що аж помер?

— Темне діло, Яню. Чомусь отець Іоанн хоще Всеволода.

— Чому не законного князя — Ізяслава?

— Не відаю. Кажуть, ніби Святослав домігся підтримки для себе Печерської обителі й пообіцяв новому ігумену настановити на кафедру в Софії руського митрополита. Як було сіє при Ярославі.

— Значить, одних сліпили за сіє, іних — нині отрутою прибирають?!

— Тсс…

Чудин вдарив у било, домагаючись тиші.

А Вишатич щосили шкріб собі потилицю, збивши на лоб свою сріблясто-сиву лисячу шапку.

— Чудине, а Чудине! — знову пнеться навшпиньки Янь Вишатич, щоб дотягтися до рослого боярина. — А що ж нині мовчить Печерська обитель? Що вона жадає?

— Звісне діло — законного князя Ізяслава жадає.

— Тоді треба й нам, брате… Треба і всім людям значним на цьому стати. Законного кликати.

— Уже пізно… Отець Іоанн благословив…

— Законність зміцнить нас. Припиняться чвари між князями.

— А раніше ти сього не мовив, коли тебе сюди князь Святослав з собою привів і возвисив! — уколов за минуле Чудин.

Вишатичу було не до образ.

Стягнув з голови шапку й рішуче став попереду митрополита Іоанна.

— Кияни! Добрі люди! Смерди і рукомесники! Купчини і боярове! Слухайте! Слухайте!