Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 33

Раптом на дзвіниці знову заговорили дзвони. Але це вже не був клич на віче! Дзвони били тягуче й тяжко — за упокій душі.

Воєвода швидко переодягся в новий, розшитий внизу золотим узором кожух, взув чорні, добре намащені чоботи, на голову насадив волохату шапку із сріблисто-сивої лисиці й побіг до Софії.

А на Софійському майдані до самого Бабиного торжка уже зранку стояли темні, вибілені зверху інеєм натовпи людей.

Велика сиза хмара туману прозоро гойдалась над юрмиськом, яке дихало в неї білим паром, і та хмара ніби ковтала гомін.

— Помер…

— Хто помер, люди?

— Жерун братів кревних.

— Князь Святослав?

— Удень…

Воєвода Янь разом з іншими боярами і значними мужами стояв на вічевому помості під самою дзвіницею. Побіч нього переминався з ноги на ногу митрополит Іоанн: муж дивної вдачі — речистий гречин, до простих і можних добрий, але потаємний і хитрий. Сей гречин приймав шану за свою книжну вченість і за те, що єдиний з усіх митрополитів-гречинів, які приходили на Русь від часів Володимира, вивчив руську мову.

Уже давно сей Іоанн сидів на митрополичій кафедрі у Києві, освячував то одного, то другого князя, то третього, кому бог поможе спихнути свого брата-суперника. Кожен з них уповав на підтримку митрополита, намагався перекупити його милість і дарував-обдаровував його.

Князівські колотнечі ослабляли возносливих київських державців, які від часів Ярослава Мудрого прагнули вибитись з-під церковної зверхності Візантії. Вони не давали перетворити Київську Русь у провінцію ромеїв-візантійців, як це віддавна повелося з тими народами, котрі прийняли християнство з рук могутньої всепожираючої Візантії.

Нелегкою була місія грецьких митрополитів на Русі — навертати передусім князів до візантійських законів та прибирати руську церкву до рук візантійських патріархів. Свавільні руські князі, починаючи від Ярослава Мудрого, не рахувалися з намірами митрополитів, навіть жадали взагалі позбутися цих ромеїв. Тож недаремно візантійський книжник і письмотворець Михаїл Пселл писав, що варварське плем'я русичів завжди мало люту і шалену ненависть супроти грецької зверхності й завжди винаходило той чи інший привід, аби розпочати війну з Візантією…

Багато київських таємниць відав митрополит Іоанн. І нині, в цей тривожний зимовий день, бояри і кияни, що стовпились на вічевій площі, з обережною цікавістю поглядали на Іоанна. Янь Вишатич завбачливо ближче підступив до нього, легенько відштовхнувши ліктем отця Лазаря із Вишгородської княжої обителі і переяславського митрополита Єфрема. Дивно, чому він раптом об'явився у Києві?

Біле сонце низько пливло над обрієм і сліпило очі. З ним змагалися сліпучо-білі намети снігу. Кінець грудня місяця у Києві був морозяним і сніжним. Кінчався рік 1076-й від народження Христа.

Боярин Чудин став на край помосту й лунко вдарив у било. Площа зітхнула в очікуванні. Тисяцький Чудин щодуху гукнув:

— Кияни! Помер наш князь Святослав. Розрізав жовно… Неспогадано помер.

— Кару божу прийняв! Сє коромольний був князь!..

— Ми не кликали його вічем до Києва!.. — загукали внизу, з юрби.