Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 32

За всім отим новим, незнаним світом Нестор впізнавав давню Гайку Претичеву, що, попри книжну мудрість, вірила в старе, добре, вірила у щастя, якого не мала ніколи і задля якого для інших, — щоб мали його, — ішла на сей жертовний труд.

Більше чернець із Печер не приходив на Вишатичин двір. Але з тих єдиних відвідин щось незвичне почало коїтися з бояринею.

Першою помітила це Килька. Давала себе диву, що її осподариня зрання не сідала вже за книги, а йшла з двору. Кажуть, що бояриня її бродила берегом Ріки, стягнувши з голови чорну хустку. Роззувшись, забродила у воду, довго стояла, до чогось прислухалась. Інколи комусь посміхалась, щось мурмотіла під ніс. Скоро бояриня перестала вбиратись у чорну сукню і чорну хустку. Тягла на себе ошатні дорогі вдяганки. То золотисто-лискучу брачину зі срібним вишиванням на подолі, то голубого шовку платок, то ще якусь дивину. Переплела свою світло-русу косу червоною і синьою стрічками, зверху покривала прозорим, як серпанок, убрусом, який тримав срібний обруч довкола голови. Гайка геть схудла, витончилась, стала знову такою юною і вродливою, що жінки-челядниці враз здогадались: у серце боярині прийшло нарешті кохання.

Килька від цікавості аж пріла. Куди їздить її бояриня? До того сіроокого ченця? А може, відьомствує? Може, треби кладе старим богам?.. Від здогадів у покоївки звужувались тернини й без того вузьких очей і бугом перехоплювало горло.

Потім у челядницькій Килька оповідала служницям, що бояриня, певно, волхвує, бо хоче зіллям привернути отого русобородого ченця-красеня.

— Ой! — вірили і не вірили тим байкам. А може…

— Може, хоче дітей начарувати собі? — здогадувались молодиці й собі. — При такому багатстві — і дітей не мати. То біда! Рід воєводи вимирає.

Гомін-поговір обережно виповзав за ворота Вишатичиного дому й тихими, невидимими струмочками розтікався по Києву: бояриня Янева чаклує з волхвами! З поганською силою знається. А то все від чорноризців пішло у нас — від їхніх темних душ.

Кияни, бійтеся чорних мужів! Обходьте їх стороною! Кожного вони можуть заклясти своїми чорними молитвами…

Воєвода Янь ще не встиг й коня розсідлати після повернення від половецького хана Осеня, коли на святій Софії ударив вічевий дзвін. Коні нашорошили вуха, наче люди, дослухались до того тривожного гудіння сполоху. Ніби й вони разом із Вишатичем та його дружиною хотіли збагнути бентегу, яка раптом упала на стольний Київ.

Опівдні вічевий дзвін перестав хитати крихке морозяне повітря. Над містом упала дивна тиша. Здавалося, що в ній тисячоголосо тонко видзенькували міріади дрібних скалок, які відірвались од того дзвону, обмерзли й повисли у колючій прозорості зимового дня. З них була зіткана холодна голубінь неба, від них ішло срібне видзвонювання голосів, кроків, навіть поскрипування полоззя на снігу й короткий тупіт кінських копит.