Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 31

— Я за трави кажу, матінко. Сила-силенна їх на землі росте. І що не травина — то сила цілюща. Знати б про кожну стеблину… оту силу людям віддати.

Ігуменя різко скинулась, заговорила. Якось безжалісно і холодно.

— В тобі озивається ота сила відьомська, що на кострище колись тебе повела. Молися, сестро! Забудь за теє волхвування. Грецькі книги — богом освячені. Так мені ще матір моя казала. А вона — царського роду — з Мономахів! Не чула?! Увесь світ пам'ятає царя великого Візантії — Костянтина Мономаха, діда мого!..

— Якби нашу книгу написати й освятити — також би пішла у світи… І була б святою.

— Нашу? А чи достойні ми сотворити щось своє? Хіба що ідолів дерев'яних! — Голос ігумені став тріскучий і жорсткий.

— Помилуй мене, матінко. Але видається мені, що така книга прислужилась би нам краще — грецького зілля нам важко діставати, а навколо нас стільки нашого цілющого зела!.. Не треба б і ходити аж до ромеїв за ним…

— Гріховні помисли живуть у тобі, сестро. Від тих старих волхвів і кумирів твої думки… Від них. Молися, хай тебе простить вседержитель…

Гайка мовчки хилила голову. Усі докоряють її за старих богів і волхвів — від челядниць до возносливої ігумені. Тут усі вже забули про свої старожитні покони, про пісні Ярилові, про щедрівки, колядки… Співають лиш чужі незрозумілі церковні псалми… А своє — таке все зрозуміле, таке близьке — відкинули. Чому потрібно зрікатись його? Чому кланяємось чужому?

Повернулась додому. І раптом зустріла знайомі очі. Серце її тьохнуло. Наслав! Чи ж він? Чернеча ряса, скуфейка, борода…

Вона пильно поглянула в обличчя ченця. Так, це він чатує на неї. Враз пригадала, що вже кілька днів бачить цю високу постать біля їхніх воріт.

Якась сила змушувала дивитись на нього не відриваючись. Може, це їй привиділось?

— Наславе… — прошепотіла невпевнено.

Чернець якось звосковів від того тихого оклику.

— Я…

Гайчине тіло наповнилось важкістю. У скронях гупали дзвони. Але — дивина! — відчула, що сповзає з її пам'яті намул забуття. Теплий весняний вітер дихнув духом зораних нив, пахощами кори й розпуклих щойно бруньок. Прозорими краплинами обвішані гілля беріз. Увесь світ наповнений синявою неба і трунком воскреслої землі. В золотистих променях Сонця-Ярила ледь примітно димились-дихали ниви…

— Заходь же в дім, будеш гостем.

— Не знаю, чи… Я у Печерах… в обителі…

— Ходімо все ж.

Важко хитнувся, рушив за нею.

Сидів у великій світлиці з високими вікнами. Дивився, як на білій стіні грали барвисті веселки від променів, що пробивалися крізь різноколірні прозорі пластини тонкого скла в шибках. Від тих веселок врочисто золотились ошатні ікони, опуклі боки золотих і срібних підсвічників, ковшиків, мис, чаш, тарелей, що стояли щільними рядами на полицях мисників і ларів. Багато ліпоти рукотворної зібрано у домі Вишатича!

Нестор узрів стіл, завалений товстими книгами, згортками пергамену, обламаними й новими писалами — кістяними і залізними.

— Знаєш грецьке письмо? — посміхнувся їй очима.

— Мати ігуменя навчила.

Говорили про далекі справи, про чужі клопоти. Ховали бентегу зустрічі за холодними розмисленими словами. Боялися торкнутись переповненої чаші споминів, аби не розхлюпати, аби на землю не впала жодна краплина їх!..