Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 30

Гайка знала про сії розмови й приймала їх зі смиренством. Людям язиків не втнеш. Світ вони поціновують і приміряють по своїй короткій мудрості. Що поробиш? Правда людська — не межи людьми, а над ними.

Важко було впізнати в боярині Гаїні колишню Ярилову наречену. Невеликі, але тугі груди, зріло округлений живіт, м'який овал рамен — все говорило в ній про журливу жіночу перезрілість, яка не приносила плодів. Лише обличчя набуло якоїсь ще більшої гарячої зваби. Шнурочки брів потемніли. Великі сірі очі з чорною обідкою якось поглибшали, стривожились. Над верхньою губою висіявся ніжний золотистий пушок.

Вона рідко коли стягувала з голови чорну хустку, так само як і широкий чорний навершник, який одягала на сорочку.

Отак і жила. Чи животіла. Того не знала.

Після сніданку завжди сідала до столу, гортала важкі сторінки книг. Килька жалісливо зітхала — такій жоні та доброго б мужа, та дітей у пелену. Ото. Що ж той боярин їхній хирлявенький! Його більше тягне до слави, до походів, до гульбищ. Все шукає, чим далі свій рід уславити.

Брати Вишатичі — Янь і той бешкетний брат його Путята — змиршавіли обоє, ганяючись за славою. А вона — гай-гай! — махне крилом перед ними — й розтане, яко дим. Біжи, воєводо, дожени!..

Килька першою помітила біля двору високого молодого мніха.

Коли ворота розчинялись і ставало видно увесь двір, дім з обома ґанками, усю метушню двораків, чернець той пильно вдивлявся в обличчя людей.

Не питали у чорноризця нічого. Коби й спитали — не сказав би. Він і собі боявся признатись, кого вичікує. Але Килька скоро збагнула: бояриню! Авжеж, усіх уже перемацав очиськами.

Чернець таки жадав бачити бояриню, жадав дізнатись, чи щаслива… Він порятував їй життя… Яке ж воно тепер у неї?

Скільки сонцеворотів минуло відтоді? Нестор не міг точно злічити. Три чи п'ять? Не міг також сказати, скільки разів кров гаряча обпікала його серце і пам'ять. Лише одне міг сказати: далі вже не міг не побачити її.

І він побачив.

Гайка проводжала ігуменю Анну-Янку. Висока, ще молода, але вже із висохлим, зморшкуватим від частих постів обличчям, ця вчена онука Ярослава йшла попереду Гайки, швидко викидаючи вперед коліна. Стрімкі кроки ігумені раптово спинялись, аби Гайка могла порівнятись з нею.

— Бачу, моя праця марно не згинула, сестро, — весело мовила ігуменя. — Грецькі книжки, які ти переписала, стали нам у великій пригоді в монастирі. Іди до мене, будеш навчати сестер.

— Не знаю, чи зможу!..

— А хто ж тоді й зможе!.. — засміялась Анна.

— Кажуть, є у землі хорезмійській багато знатних лічців і мудрих книг. Коли б дістати їх! — заглядає Гайка в сухе обличчя Анни.

— Ось піду скоро у Царгород, попрошу і сих. І арамійських, і єгипетських.

— Треба б ще у наших зелениць цю науку перейняти. Вони багато знають трав та ізтоків цілющих.

— Свят-свят-свят! Таж вони своїм волхвуванням і відьомством людей гублять! Із старими богами розмовляють, заклинання поганські на людей напускають! — Від обурення ігуменя аж спинилась.

Гайка зблідла. Злякано сховала очі під повіками. І все ж пролепетала: