Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 183

— Мономах сказав. Степ він знає…

Святополк сердито чухнув свої груди. Мономах сказав! Він усе знає!.. От тільки не сказав, що робити їм далі. Мономах жадає, аби це сказав він, Святополк. Значить, йому й вирішувати.

— Підемо на той берег, — сказав Святополк. — Погромимо їхні вежі стольні, і все. Будуть довго пам'ятати руську силу. Га? — сказав і сам повірив, що це можливо. Бо йому потрібна була зараз лише перемога, лише повержені бунчуки половецьких ханів, з яких він сплете собі вінок слави. Він ладен стати на коліна задля тої перемоги. Просити і Небо, і Землю, і Вітер, і вседержителя… Одутле бородате лице Путяти наливалось недовірою до слів Святополка.

— Треба запитати у Мономаха… І в бояр смислених…

Знову Мономах!.. Його вірний боярин також хилиться до Мономаха… І його хилить…

— Альбо я не великий князь? Га? — сіпнувся Святополк стременами й погрозливо кольнув очима Путяту Вишатича.

— Ти, князю, великий по роду. А Мономах умом… У такому ділі, сам відаєш, треба все зважувати, треба знати… І тобі так само… коли хочеш усидіти на київському столі. Затям.

Святополк прикусив язик. Ось як заговорили із ним київські бояри! Ось як… ставлять ні в що… зіпхнуть зі столу одним помахом руки! Яко блощицю, роздушать!.. Е-е, ні, він не такий дурний, аби проти рожна перти. Хочете, аби вами кермував тут Мономах? Ходіть до нього… Хай ставить полки по своєму розмислу… Перемога буде — йому, великому князеві, припишуть. Поразка — на Мономахову голову спихнуть… Бо державців, доки вони державці, ніхто ніколи не звинувачував у бідах, в котрих вони винні.

Святополк скривив тонкі уста. Пора вже тобі, Святополче, навчитися державно розмислювати й кермувати людьми, спираючись на їхні жадання… Сьому учать мудрі книги грецькі… Хіба ти їх мало перечитав колись?

Уже впевнено під'їхав до Мономаха. Сплигнув на землю, кинув повід у руки своєму отроку Гордяті-Василію, що слідував за ним тінню.

Біля Мономаха товпилися воєводи і бояри. Закохано заглядав йому в очі молодший брат — Ростислав. Сяяв юними блискучими очима і дівочим рум'янцем. Молодий князь палав жадобою битви і подвигу. Він був ще в тому віці, коли невдачі і лжа ще не висіяли в його серце отруйних зерен недовір'я й обереги, коли світ дивився на нього лиш добрими очима, обіцяючи радість і везіння. Володимир Мономах дивився на нього із потаємною заздрістю — впізнавав колишнього себе і з гіркотою осміхався — тепер уже ніколи не відчуває такої молодечої окриленості. Все частіше чорна заздрість, обида гадюкою ворушиться в серці. Ось і Ростислав. Поки що він і сам не знає своєї будучини. Поки що і жадання його не визначені. А прийде час — і він сам збагне альбо інші підкажуть, що він, наймолодший і найздоровіший онук Ярославів, може потіснити своїх старших братів з київського столу (як це зробив колись їхній батечко Всеволод), і всі оті покони старожитні, і вся правда руська замовкнуть, як мовчали вони при Всеволоді. Гай-гай… Іще все попереду…

Мономах приязно зустрів Святополка. Бач, старший, а сам підійшов до нього на пораду. Страх чи, може, радці пригнали його…