Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 181

Тому Володимир себе не жалів, гартував тіло і серце. Уже з тринадцяти літ почав водити дружину. А нині — у цього за плечима сорок. За цей час не єдиножди пройшов наскрізь землі в'ятичів, кривичів, смольнян; вивільняв од ляхів Володимир і Берестьє… У Польщу ходив — аж до Чеського Лісу, ляхам у поміч. Був у Турові, Новгороді, Полоцьку, Переяславі-Заліському… Ходив війною на вежі половецькі, на Одреск, Чернігів… Бився з Олегом Гориславичем, із Борисом, Всеславом Полоцьким… А скільки ханів у полон побрав! Біля однієї Білої Вежі взяв чотирьох Багубарсових братів лютих, Осеня, Сакзя… На Стугні бився з Тугорканом до вечора, біля Халепа; у ханів половецьких — Гліба й Ітларя — челядь забирав многожди… Одних бив, інших змушував собі служити. От як Читаєвичі, що ходили із ним на Мінськ, проти Всеслава. Після того ж, коли Янь Вишатич давив ворохбу у Полоцьку. Не лишили в тому Мінську ані челядина, ані худобини…

Тепер знову він іде на Стугну. І знає, що всі дивляться з надією на нього, Володимира Мономаха, а не на Святополка. За все своє життя Святополк жодного разу не виходив у Степ. Може, й половчина не бачив. Де там! Сидів то в Новгороді, милістю бояр новгородських, то в Турові, серед драговин. Тепер сей князь має поставити руські раті супроти небачених ним ніколи ворогів, має показувати, куди якому полку заходити, де найліпше пробитись крізь стрій ворожого стану!..

Мономах знає, що Святополк озиратиметься на нього. Усі воєводи і менші князі будуть дивитися на нього, онука царя Мономаха і Ярослава Мудрого… І літописці колись напишуть про нього правду… Коли, звісно, великий київський князь дозволить… А коли не дозволить, то не дочекатися тобі, Мономаше, слави у віках за твої подвиги і труди доблесні. Краще візьми і сам про себе напиши… Або якому літописцю своєму доручи справу сію. Тоді й нащадки зуміють поцінувати твоє подвижницьке життя, а найбільше те, що зумів себе взяти в узду, піднятися над жаданням заслуженої честі. Дрібний чоловік не здатний піднятись над собою. Тому він дрібний і в діяннях своїх… Він же, Мономах, у всьому хоче бути великим…

Володимир пильно і звично вдивлявся в степ, де вітер ганяв темні хвилі по шовковій тирсі, його вигострене око мисливця помічало то якого звіра, що не встиг іще заховатися від раті, то пташину, що випурхувала з гнізда й безтямно лопотіла крилами над непрошеними і нечеканими людьми. А мисль сама по собі крутіжилася, вузлила мотуззя споминів, упокорювала душу його. На пам'ять приходили святі отці і їхні заспокійливі повчання: «Не змагайся з лукавими, не заздри творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, слухняні ж господу будуть володіть землею…» І йому треба бути слухняним своїй долі чи волі господа — тоді будучина в нього обнадійлива! Терпи ж, Володимире Мономаше, терпи… І воздасться!

Давно вже поминули діброви, березові гаї та бори київських околиць. Підходили до берегів невеличкої тихоплинної річки Стугни, на якій стояв ряд городків, охоронців підступів до Києва, — Васильків, Красне, Трипіль. На одному її березі лишились зелені пущі й діброви, на другому — починались пагорби, урвища, роздолля для степових вітрів. Весняний яро-оксамитовий простір впирається тут у голубінь небес. Наповнене сонцем п'янке повітря від трунків степових трав… Вгинаються під копитами сивий полин, і рута-м'ята, і чебрець… Шовком стелеться чубата тирса. Руський степ… Скроплений кров'ю русичів, засіяний їх білими кістьми, як білим камінням. Стогнеш нині, Степе, під копитом орди половецької. Став чужим, ворожим. Пощо губиш силу руську?.. Пощо насилаєш єси орди диких кочівників, які гублять ниви, оселища, городи… Ось поминули давні вали за Триполем. Невідь і коли, невідь і ким насипані вони супроти дикого Степу. Проходять нині раті руські поміж ними — дивуються. По ліву руку — вал, по праву — ще вищий. Через увесь зелений простір тягнуться. Може, ще проти гуннів насипали їх русичі, а може, проти обрів. Тепер ніхто того не відає. Тепер тут гуляє вольниця половецька. Та славу руську вітер розганяє…