Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 185

— Он вони, бачите? Ідуть уже! — Коли ратник близько бачить ворога, його рука тягнеться до піхов, щоб витягти меч.

І тоді говорить серце воїна, а не розум державця.

— Як скаже великий князь. Йому слава — йому і поношеніє, — відступився Янь Вишатич.

Усі притихли. Святополк не міг сказати інакше, як уже сказав.

— Будемо битися. Чого ж і прийшли сюди. Поганців треба прогнати подалі в степи.

Мономах мовчав. Коли бог жадає згубити мужа, то найперше одбирає у нього розум… І сії холуї, котрі слухняно догоджають честолюбству Святополчому, першими ж накивають п'ятами, коли половчини почнуть обходити їх своєю великістю ратною.

Смисленому провідці не годилося б отак бездумно кидатись на ворожі списи. Треба було б зважити свої і чужі сили. Перемогу необхідно ліпити спроквола, терпляче, яко здатель храм кладе із плінфи й каменю — камінець до камінця, піщинка до піщинки. А тут сліпо кидаються в бій… І ніхто ж не знає, яка сила упаде на плечі кожного…

Шумувала ріка повноводою хвилею. Збивала на бистринах і вирвах коней, відносила течією униз, хлюскала в обличчя, в рот…

Ой Стугно — річко непривітная, пощо не спинила нерозумних звитяжців? Пощо своїми берегами прикрила їм обрій і сіру хмару, що владно повзла високими травами за довколишніми пагорбами і обходила з обох боків перевтомлених переправою воїв? Пощо приховала, як у тій хмарі вигострювались залізні мечі і наконечники стріл та списів, щоб пронизувати неприкриті тіла русичів?! Не спинила русичів, зрадливице-ріко! Бо знала, що спинити жадання волі не можна. Бо те жадання вище за саме життя!

Не встигли ратники руські ще й повисихати, як сіра хмара обступила їх з усіх сторін.

Вої вмить сполчились. Ще мокрі, ще важко дихали від боротьби з каламутною хвилею. Коні брижили шкіру, форкали, струшуючи із довгих грив краплини води. А вже повітря розрізав шалений свист і лемент. Уже земля здригалась від удару копит ординських… Велетенською сірою зграєю летіли половчини над землею, підминаючи під себе перші шереги русичів. Летіли навально, неспинно, ошаліло. На ходу цілились із луків стрілами, метали списи, вихоплювали свої криві мечі.

Святополча рать спиною уперлась у берег Стугни. Праворуч — Мономахова дружина, ліворуч — Ростиславова. Тривожно трубили турячі роги. Бойові звуки бурунили кров у тілі. Коні роздували ніздрі, напружували м'язи для шаленого бігу, ладні зірватися щомиті в політ. Одержимий політ крізь життя і крізь смерть…

Зметнулись угору князівські бунчуки й корогви. На шоломах князів заяріли червоні ялівці. Немовби пломінці вогників. Бряжчали металеві кільця кольчуг та калантарів. Коротко брязкали мечі.

— Р-р-ушай назад! — першим гукнув Мономах. — Займемо місце між валами! Нас обходять!

Святополк отетерів. Назад? Авжеж… між валами… між отими валами древніми, змієвими, коли стати, то за спиною буде в них не ріка, а град Трипіль… вали і заборола…

Святополк мовчки махнув і своїм бунчуком. Схилився до Яня Вишатича, що їхав поряд із Гордятою-Василієм.