Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 184

— Будемо раду держать, брате… Святополк упіймав ув очах

Мономаха тінь вдоволення. І погорду. Округлив очиці: забачив на плечах чернігівського князя барми царя Костянтина Мономаха. Пощо одягнув їх перед боєм? Нагадати всім про свою високорідність? Чи, може, очікує його смерті у бою?

Безум стиснув груди Святополку. Він знову скочив у сідло, люто всадив у боки свого огира остроги стремен. Буланий свічкою звився перед Мономахом.

— Лихий мордує тебе, брате, — насмішкувато мовив Володимир, ніби не розуміючи причини лютості свого брата. — Завча-а-сно! Злазь, іди сюди. Будемо думу думати…

— А що думати? — узявся в боки Святополк, не сходячи із сідла. — Через Стугну — і на вежі. Вихором! Пошвидше їх охомутать! Отеє і вся дума. Доки не чекають нас… доки всіх орд своїх не зібрали докупи. Поодинці їх побити….

— Гм… — глузливо сяйнули медвяні очі Володимира. — Ско-о-рий ти, бачу. Але в Степ дивишся упівока. Скільки дружини в тебе? Три тисячі. А скільки половців? Не знаєш? Ростиславе, скажи…

— Тридцять тисяч! — вихекнув Ростислав.

— Звідки знаєте? — здивовано витяг шию Святополк.

— Гм… Усяк те знає, хто живе поблизу орди і з малолітства відає, що то є орда. Доки за рікою стоїмо — половці не знають нашої малої сили. Треба слати до них послів і укладати ряд на мир.

— Ми-и-р! — Сей Мономах того й нацупив на себе барми ромейеького царя із женчуга, аби упослідити його, осоромити перед усісю землею… А може, щоб поїхати на розмову з ханами. Навіщо тоді йшли сюди?.. Навіть прихильні ченці напишуть, що убоявся князь Святополк половців. І буде ганьба йому і роду його. І буде поношеніє в церквах…

— Маємо, брате Володимире, велику перемогу здобути…

— Поженешся за великим — і мале загубиш… — Мономах одвернувся. Сей упертий недоумок буде губити даремно людей і Русь… бо йому потрібна перемога. Звичайно, що потрібна! Хто проти цього, але ж…

— Не боюся погубити свого живота, брате… І ти мене не штовхай на зраду. Угадав, га?

— Даремно гніваєшся… Не про твоє життя йдеться, князю. — З-за спини Святополка виступив Янь Вишатич. — Йдеться, аби за нашу кров і за наші животи прийшла перемога. Треба вміти поступатися малим задля великого.

— Сіє слово смислених мужів? — Святополк огледів похилені голови бояр, що тісним кільцем обступили братів-князів.

— Сіє слово Яня Вишатича… — Янь скосував урізнобіч очима.

— А що скажуть мужі туровські? — Святополк упіймав поглядом боярина Потока.

— Нам потрібна перемога, князю. Перейдемо Стугну й підемо на вежі. Он вони — за рікою!

Всі повернулись до Стухни. Тепер дивилися на неї іншими очима, ніж перше. Тепер бачили в ній не окрасу зеленого світу, а ворога, який став на перепоні і якого треба здолати. Повновода широка Стугна ще несла в собі каламутні весняні води. Могутньо крутила в чорториях вирви, щедро залила лозняки й очеретяні острівці, частину лугу на обох берегах, перетворивши підходи до них у грузькі болота. В них копошились пуголовки, жаб'я, п'явки…

— Переступити Стухну не так легко, боярине! — заперечив Янь Вишатич Потоку.

Знову подивилися на Стугну. І вдалині, на другому боці ріки, всі угледіли враз мерехтливі чорні цятки на обрії. Мимовільно у груди воям прибула войовнича сила.