Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 180

— Бачу, господинею умієш бути. Але — немає в мене зайвого. Сама знаєш: всюди голод.

— Та я тобі новим зерном оплачу за той хліб! — Кильчині очі заіскрились чорними вуглинами.

— Зерном? Але ж воно попріє в онбарах… А я на торгах нині срібла візьму, скільки захочу.

— Та в мене, боярине… немає нині гривен. Усе згоріло.

— То, коли немає, чого просиш? Немає і в мене нічого. Іди звідси.

— Не піду! — бліднучи, прошепотіла Килька. — Доки не даси хліба.

— Не дам. Іди собі.

— Пошкодуєш, Яню… — засичала злютовано йому в облич.

— Одступись, ряба жабо!

Килина аж підскочила від тої образи. Але затиснула губи й стала притьма вибиратись із храму. То вона тепер для нього ряба жаба?

Примчала до Яневого двору як навіжена. Стала посередині, взялася в боки.

— Гей, ви, двораки! Гриді! Бравліне! Велів боярин запрягти п'ять повозів і зерном засипати. Щоб одна нога тут, а друга — там. А-а, се ти, Гордято? Чи ти вже, пак, Василієм називаєшся. Красний, кра-а-с-ний парубок! Ану помагай і ти! Твій боярин добрий до мене! Не забув мою службу вірну!.. Позичає до нового врожаю. Голодних людей буду рятувати!

Гордята кинувся помагати дворакам. Оця клята Килька хоч кому памороки заб'є, а свого доможеться. Сила відьомська в ній якась грає… Захопивши з собою кількох повозників, Килька швидко зникла із Яневого Двору.

Коли боярин повернувся додому, його ошелешили новиною про Кильчину зухвалість. Не знав лише боярин, що того зерна Килина не довезла — повози пограбували ватаги погорільців.

Через кілька днів після примирення у храмі святого Михаїла дружина князя Святополка вирушила з Києва до Триполя. Під Києвом з нею з'єдналися дружини Володимиру Мономаха і Ростислава.

Але, певно, душі їхні ще не вичахли від взаємних кривд. Біда, коли доля інших залежить од возносливих і хитрунів, що жадають грітися чужою славою й чужим розмислом. В очах гордого Володимира Мономаха загусла туга. Се він мав би вести усю руську рать проти половецького Степу. Хіба він не найдостойніший із онуків Ярослава Мудрого? Учився у своїх великих пращурів князювати. Яко старий Святослав, усе життя своє провів у походах. Вітець Всеволод сам нікуди не любив їздити — його посилав: і проти половців, і в землі свої за даниною, і проти ворохобників, і проти коромольних князів. Володимир Мономах не шкодував ні свого живота, ні трудів великих — завжди з перемогою назад вертався. Бо сам доглядав усе — на воєвод не покладався: і сторожу споряджав, і вночі чати сам перевіряв, спав поряд зі своїми воями, підклавши сідло під голову. Землі свої леліяв. Знав, що від землі і від людей багатства його зростають. Учився мудрості і в князів великих, і в ченців, і в книгах. Готував себе до великого князювання осмислено.

Мав возвеличити свій час і землю Руську вознести вище, аніж стояла вона за великого Володимира і за мудрого Ярослава. Адже він — продовжувач царського роду Мономахів. Мав право по крові узяти до своїх рук державно кермо і у Візантії. Коли доля йому усміхнеться, він з'єднав би Візантію і Русь. Отоді увесь світ лежав би під його підошвами…