Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 179

Тонко й тужно голосив хтось над спаленою землею. Біля церкви. Живі люди… Є живі люди у неї!.. Біля мурованих стін храму тулилося один до одного кілька білозірців. Обнадійливо ринулись до неї.

— Що будемо робити, матінко? Ні кола ні двора…

— Не відаю…

— Боярине, їдь до князя. Проси збіжжя якого… Діти з голоду згинуть, — підступала до Кильки бабуля з дитиною на руках.

Килька згідливо хитнула головою. Вона поїде… Вона скаже новому князю, що треба робити, аби порятувати людей від смерті. Без сих людей, без смердів-хліборобів оскудіє уся земля.

Перше ніж добиватись зустрічі із Святополком, Килька примчала до Яня Вишатича. Він поможе пробратися в світлиці княжого терема. І сам слово докине! Але двораки сказали: боярин Янь у церкві святого Михайла. Там зібралися брати-князі і чвари межи собою чинять. Усі значні київські мужі нині там.

Розгнівана Килина рішуче розштовхувала плечем товпище бояр і дружинників, отроків, князівських синовців і князів, що заповнили вщерть Михайлівський собор. Протиснулась до олтаря. Перед царськими вратами стояв у золотих ризах ігумен, суворо й уперто тряс головою, здійнявши над собою золотий хрест. Перед ним винувато горбився цибатий темноволосий чолов'яга. Килька відразу здогадалась: Святополк! Поряд із ним впевнено позирали на оточуючих Володимир Мономах і його рум'янощокий юний братець Ростислав, який прискакав із Переяслава…

Невдоволено, уривчасто гучали їхні голоси.

— Не треба було садити в ізбу посольську половецьких слів! — дорікав Володимир Святополку. — Хан Ітларь, хани Китан і Тугоркан жадали більших дарунків. Треба було трохи дати, не все… Треба було поступитися поки що…

— Чим? Руською землею? — скипів Святополк, і на його вологе чоло упало злипле пасмо волосся.

— Тож зараз і треба йти всім проти половців. Треба йти усією землею, щоб усі князі йшли. Пощо чвари розводити? — гудів поряд із Святополком голос нового київського тисяцького Путяти Вишатича.

— Цілуйте хрест на тих словах! Цілуйте! — Ігумен підсовував до облич князів свій хрест, але тільки Святополк приложився до нього губами.

— Хай Мономах нас веде. Ми йому віруємо. Мономах!

— Цілуйте хрест, чада мої. Обоє і ведіть. Боржій треба виступати!.. Поганини гублять землю нашу, — ігумен поспішав замирити князів-суперників.

Килька впізнала серед голосів тонкий зичний голос Яня Вишатича. Проштовхалась до нього.

— Воєводо Яню, воєводо!

Боярин аж пересмикнувся плечима.

— Який я тобі воєвода? Воєводою нині брат мій, Путята.

— Не знала, боярине, прости… — Припала до його плеча скронею, ніби не в храмі привселюдно стояла, а в покоях у боярських. — Шукаю тебе повсюди. Поможи мені… Біда! Земля моя розорена. Села спалені. Люди в полон забрані, а ті, що лишились, умирають з голоду. Позич мені із своїх онбарів. Вік не забуду. З нового врожаю і віддам.

Вишатич стрельнув очима врізнобіч.