Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 173

Одним тепер міг потішитись старий Янь: ім'я Вишатичів знову спливло поряд з іменем великого князя… Щоправда, ченці-хронографи у своїх пергаменах називатимуть не Яня, а Путяту… Але не для того Янь ростив-пестив свого сина прийомного — Гордяту-Василія. Не для того до науки віддавав новгородським дякам і київським ченцям, аби його рід забули літописці. Його братець-гультіпака ще погризе свої лікті!..

— Кого ж послати, князю, до Мономаха у Чернігів? — новий клопіт оволодів розмислами боярина Потока. — Вірного мужа треба.

— Пошли, брате, сина мого Василія, — стрепенувся Янь, який, здавалося, дрімав до цього. — Вірнішого не знайдеш, — додав гордовито і врізнобіч стрельнув зизими очима. Путята хай проковтне свій язик!..

— Бути по сьому. Га? — радо замахав руками Святополк. Справді, усе так легко вирішувати з цими Вишатичами!

Боярин Поток ствердно хитнув головою. Хіба він знає, на кого можна тут покластись?

Невеличкі оченята князя Святополка сяйнули веселими іскринами. Не так уже й важко кермувати Руською землею. Великі бояри київські запобігають перед ним, послужливо гнуть хребти. А його боярин Поток, як мисливець, нюхом чує звірину. Недарма виріс у тих дреговичських пущах!

— Василій — так Василій, — підтвердив Поток. — Нехай передасть князю Мономаху: «Іди боржій у поміч брату Святополку супроти половецьких веж. Іди з усією дружиною до Стугни!»

Того літа Гордяті сповнилося п'ятнадцять весен. Отрок був нівроку — вищий за Яня на цілу голову, дужий у руках, бистрий розумом. Янь тихо радів: усім узяв хлопець — і за себе, і за нього, дрібнотілого Вишатича. Приставляв до хлопця то мечника, то доброго комонника, щоб кожен навчав своєму умінню.

Гордята полюбив верхову їзду.

Полюбив коней. Покладе, було, руку на гладеньку гарячу гриву — і аж сам здригнеться, коли почує, як під його долонею затремтить нетерплячкою кінське тіло.

Полетіти б йому на коні, щоб аж вітер у вухах свистів, щоб за плечима лишалася підкорена далина.

А він, яко стріла, летів би крізь простір, і нікому його було б перепинити…

В його тілі давала себе знати якась незбагненна сила, що кликала кудись на волю, у небо, в світи… І одночасно в його серці теплилась жалість і якась жертовність до всього слабшого і нужденнішого. Він допомагав комашці виповзти на листочок травинки, куди вона п'ялася, міг віддати свій обід бездомному псу, міг зняти із себе сорочку чи постоли, щоб одягти якогось жебрака з Подільського торговища, з привозу на Почайні чи з Либеді. Але в очах бояринового пасинка стояла якась жура. Хлопець чомусь зітхав, за чимось сумував. Ніхто не знав за чим.

Коли боярин Янь повернувся від Святополка, Гордята, перехрещений у Новгороді на Василія, був на конюшому дворі. Боярин переступив через перелаз, поминув ковбані, спинився коло стайні. Спочатку не збагнув, що робиться на вигоні, а збагнувши — остовпів. По утрамбованих доріжках вигону, закусивши вудила, носився дикий огир Воронець. Янь придбав його навесні за двадцять гривен сріблом на угорському гостиному дворі, у зайшлих купчинів-угрів. Високоногий, довгошиїй чалун з білою зіркою межи карими, яко вуглини, очиськами, розпустив віялом чорний хвіст і стриманим, карбованим чвалом ішов по вигону. Ніби танцював. А під його черевом, зачепившись ногами за спину й боки, вниз головою висів Гордята. То згинався, то розгинався тілом, перекидав з руки в руку меч. Золотисто-русяве його волосся метелялось майже по землі. Біла сорочка зсунулась на плечі й оголила його смагле й вузлувате від напруги м'язів тіло.