Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 171

— Ану вилазь, розкажи князеві! — нагнувся Путята до Чудина.

Боярин Чудин ніяково вибрався з-під ложа, став обтрушувати свою білу свиту, розчісувати пом'яту бороду. Лисина його блищала рожевістю, як повновидий місяць.

— Не пущає до тебе, князю, — вклонився боярин Янь. — А ми, Вишатичі, отцю твоєму Ізяславу вірно служили і тобі послужити бажаємо. Яко і весь древній рід наш, що від Добрині пішов.

— Читав про сіє, — погодився Святополк.

— Маєш обіпертися, князю, на великі роди боярські. Вірніших за Вишатичів тобі не знайти! Знай сіє, — високим голосом вів далі воєвода Янь. — А сії нові люди, котрі вештаються коло тебе, лиш про свою пельку дбають. Добриничі ж завжди служили задля честі князя.

— Та й себе не забували! — з-за князевої спини вихопився боярин Чудин. — Землі нагребли по всіх князівствах — і в Новгороді, і на Білоозері, тепер уже й на Пороссі погости ставлять…

— Дід мій Остромир мав подяку від князя за «євангеліє», то й надбав землі. І батій наш Вишата…

— Колись отець подарував мені Остромирове «євангеліє».

— Де ж воно? — в один голос скинулися обидва Вишатичі.

— Лишив у Новгороді, коли ворохба там піднялася і я до Турова пішов. То кознивий Мономах усе теє зробив, абись свого сина старшого — Мстислава — посадити в Новгороді. З Новгорода — певніший шлях у великі князі. Хе! Виперли мене тоді! — Князь Святополк осміхався зажурено. Князь кпинив над своєю невеселою минувшиною. Може, через те й став до браги прикладати вуста та вдавав із себе недолужця? А ось такі пиявки, як сей Чудин, і розпускають про нього плітки, аби самим кермувати князем.

Дивнії діла тих, котрі стоять при підніжжі володарів. Не збагнути їх простому уму.

— Посли від хана Тугоркана прибули до тебе, — боярин Чудин хотів будь-що покласти край розмові Вишатичів із князем.

— Клич, — обернувся Святополк до нього.

Чудин миттю привів до гридниці двох половчинів. У широких шкіряних ногавках — матня аж мостини підмітала, в довгих полотняних сорочках зверху (із награбованого руського полотна), заплетене в тонкі косиці чорне жорстке волосся. Посли Тугоркана дивилися на присутніх погордливо.

— Хан жадає із новим князем руським укласти ряд, — заговорив один із них ламаною мовою. — Нехай князь віддасть нам нові пасовища поблизу Торчеська і Воїня. І ще нехай князь пришле тридцять тисяч коней і ще золота — сорок сороків гривен київських. І ще дів руських… І ще…

Святополк з подиву витягнув обличчя: жартують отсі смагляві плескатолиці степовики чи й справді домагаються пів-Переяславщини та багатств стільки?..

— Де боярин Поток? — стрепенувся Святополк. — Домагаються, га?.. — з острахом зиркав на Вишатичів.

— Я тут, князю… Я біжу! — Опасистий, розчервонілий туровець саме вкочувався у двері гридниці.

— Що має робити київський князь? А? Чув? І землі їм, і табуни коней, і гривни…

— Так-так, — підбирали губи на безволосих лицях степовики.

Поток чухав потилицю, сопів. Затим стенув плечима.

— Хіба київський князь данник половчинів?

— Не данник, Поток. Це певно! — Святополку сподобалися слова свого боярина.

— Тоді у поруб їх. Най знають про сіє, — одсапався нарешті Поток.