Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 174

Аж дух захопило у старого Яня. На його повіках зблиснули сльози. Отак об'їздив дикого Воронця. Отак утишив його скажену вдачу!.. Мабуть, у тілі Гордяти тече кров не ратаїв-смердів, а відважних богатирів землі руської. Усякі були в роду Вишатича. Відважні, возносливі, книжні, хитрісні дорадники, але отаких зірвиголів, таких звитяжців не було…

— А йди-но сюди, Василію! — гукнув боярин.

Хлопець висунувся з-під коня, угледів Яня і одним стрибком вилетів на спину Воронця. Наблизився до боярина, скочив на землю. Сірі очі його світилися радістю. Уста тремтіли в чеканні похвальби.

— Бачив, бачив, — ховаючи в очах захват, мовив Янь. — Воронець слухняний, як меч у твоїх руках.

Гордятине обличчя розквітло в посмішці.

Янь підсмикнув штанини, що сповзли з його сухих чересел, простяг руку до Воронця, але кінь зловісно ошкірив зуби. Янь блискавично смикнув руку назад.

— Свого коня хочеш мати?

— Хощу, — Гордятині сірі очі, в чорних віяльцях вій, як у Гайки, засвітилися.

— Бери Воронця. Жалую тобі. — Янь від задоволення собою аж пританцьовував на місці. — А ще маєш од князя Святополка милість, — повагом докинув старий боярин. — Маєш скакати в Чернігів вістуном до князя Моиомаха. Маєш сказати: «Князю, іди боржій у поміч брату своєму супроти половецьких веж. Іди до Стугни».

Гордятині щоки заяскріли.

— Маєш знати, Василій, починаєш торувати свою дорогу в життя. Шануйся при князях, уславиш далі рід Вишатичів. Князь Святополк нині зробив мого брата тисяцьким при собі. А ти будеш при ньому. При Путяті. — Янь по-старечому шморгнув носом. — На тебе вся моя надія…

Янь Вишатич чув себе остаточно вибитим із сідла. Життя висковзало з його рук частками — відбирало в нього то чоловічість, то жону, то князя, тепер уже забрало чин і честь… Один Гордята лишився.

— Запам'ятай слово моє, Василію… — Янь врочисто називав нове християнське ім'я хлопця. Витяг з великого бокового гамана хусточку, висякався. — Служи князеві своєму вірно. Будеш у милості завжди пребувати. Хто найближче до можновладців стоїть, той найшвидше може сягти висоти державної. Умій лиш робити все, чого велеможці жадають. А головне — умій мовчати. Стережи вуста свої — то вхід в обйталище твоєї біди і твоєї честі. На любов худорідних людців не сподівайся — вони люблять за доброту. Але доброта для чоловіка — то найбільше зло. Не пускай її у серце — загинеш. Висмокчуть її з твоєю душею і розтопчуть душу, не подякувавши, яко тарпани, й ім'я твоє на смітник викинуть…

Янь заморгав посоловілими від сліз повіками і додав:

— Найбільше, Василію, бійся отих лакуз і поспішителів-холуїв, що біля володаря товчуться. Вони підбирають крихти із княжого столу і тому хижі, яко пси голодні. І веле лукаві у серці. Найбільше галасують, що люблять князя і що віддані йому, а самі — найбільші лжесловці й зрадники. Бійся їх! Тікай од них. Умій розпізнати їхні мислі за улесливим осміхом і ласкавим словом…