Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 172

— Га? Будуть знати! — задоволено зареготав Святополк.

— Не можна у поруб, князю, — обережно підступив Янь Вишатич. — Тугоркан тоді збере усіх ханів і піде на Русь. Змете усі наші гради, потопче усі ниви. Смердів розорить.

— А що порадиш ти, Чудине?

— Е-е… великий князю, воно звичайно… е-е… як вирішить князь, так і буде.

— А ти на моєму місці що вчинив би? Га?

— Я? Не можу бути я на місці великого князя. Я маленький собі чоловік. Але воно, звичайно, мир — є завше мир… Краще, аніж брань.

— Ану в поруб їх! — розлючено тупнув ногою князь. — Я їм покажу ряд! Новий князь київський не буде ханам половецьким данником!

— У поруб не можна, князю. Вели посадити краще в посольську ізбу і зачинити під сторожу, — зітхав Чудин.

— Князю, — втрутився боярин Путята, — не слухай нерозумних слів своїх радців. Половці воюють нашу землю. Збирай дружину і йди в степ. Візьми стару дружину стрия свого Всеволода, візьми бояр з отроками і — в Степ. Знайдеш собі славу, а землі руській — волю.

— Се діло, се діло, — прицмокнув боярин Поток.

— Скільки можеш взяти, з собою раті, князю? — Путята відсунув ліктями Чудина від Святополка і дихав йому прямо її лице.

— Сім сотень.

— Сімсот! — розчаровано протяг Путята. Мав би і ще вісім тисяч і тоді нє подолав би орду. Проси помочі у брата свого, у Володимира, значить, у Мономаха.

— Проси, князю, — ствердно хитнув головою і Янь.

— У Володимира просити не можна! — скрикнув Чудин. — Повоює половців, забере і київський стіл!

— Без нього не здолати Степу, — прожебонів Янів голос. — Половці заберуть наші ниви, полонять наших смердів і табуни… Бояри великі підуть за тобою, князю. Поб'єш половців, тоді одіб'єшся з нашою ж поміччю і від суперника. Без нас — не всидиш тут. Вибирай…

Святополк забігав по гридниці. Кермувати у Києві — це тобі не в Турові… Там про Степ не відають.

— Га? — спинився він перед боярином Потоком. Боярин Поток аж упрів від натуги розмислу. Шукав найвигіднішу середину. Чудин гне до миру, Вишатичі — до походу. Але, видати, правда в словах цих велемудрих бояр. Вони ж бо давно зубія поз'їдали в князівських радах. Та й у Потока також завелося вже кілька погостів у Пороссі. Боїться, що половці понищать їх…

— Проси Володимира Мономаха, князю, — застогнав боярин Поток. — А сього Чудина… жени геть.

— Іди геть, — мляво кинув у бік Чудина Святополк і витер вологі долоні об поділ своєї шовкової сорочки.

Чудин витріщився на князя, але з місця не рушив. Тоді Путята Вишатич штовхнув його межи плечі.

— Чув?.. Ану ж бо!.. Хутко! Одвладарював у цих покоях!..

Чудин, спотикаючись, шмигнув до дверей, вилетів у них.

— Га? — дрібно зареготав Святополк. — Отаких люблю. Будеш у мене воєводою. Твій старший брат Янь служив отцю моєму, а ти — мені послужи.

— Послужу, князю. На честь! Не пошкодуєш! Душу за тебе віддам… — бурмотів розчулено Путята.

Янь Вишатич заплющив очі. Лице його стало прозорим, на кінчику носа захиталася велика краплина поту. Старий ти став, Яню… Маєш поступитись місцем молодшому брату… Але краще хай йому, аніж Чудину…