Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 175

— Як страшно ти говориш, Яню…

— Бо світ страшний і хижий є.

— То навіщо бути в такому світі?

— А нікуди від нього не дінешся. Життя — як твій Воронець: або ти зверху, або ти внизу, і на тобі будуть їздити…

В широко розкритих сірих очах хлопця згасли радість і захват. Дрібно тремтіли тонкі повіки з густою щіточкою загнутих догори чорних вій. Крізь смагу щік проступила прозора блідість. В цю мить Воронець, що непорушно стояв за плечима, торкнув його руку м'якими чорними губищами. Гордята стрепенувся, але осіла на душі від Яневих слів гіркота не зникла.

Хлопець поклав руку на гарячу шию чалуна. Під нею здригнулась шкіра Воронця. Відчуття лету знову увійшло в душу Гордяти. Мчати, мчати подалі від того страшного, підступного й лукавого світу, де немає щирості, правди, чесності…

— Зараз будемо рушати, Воронцю… — тихо мовив Гордята. — Зараз…

— Біжи одягнись, як належить княжому отроку. Візьми з собою мій меч… — Янь став відстібати свій пасок з мечем. Пальці у нього тремтіли… От і меч свій уже віддає… Ще в Новгороді… ще давно… В чадному світінні блистаниць під іконами сліпий Вишата простяг йому сей меч. «Твій час прийшов уже, Яню. Бери в свої руки меч Добрині, і хай він захищає тебе…»

— Бережи його, Василію… Нехай він тебе захищає.

Голос у Яня зламався. Бо назавжди відходить од цього суєтного і жорстокого світу. З жалістю великою відходить… І вже не буде йому в нього вороття

Гордята тримав у руках важкий Янів меч, і йому здалося, що від нього в душу увійшла важкість, торкнула серце холодним лезом… Ой, чи на добро той меч? Чи одіб'ється ним від того страшного світу і його сітей, в які штовхає його Янь?..

Дорога до Чернігова розвіяла короткі сумніви Гордяти. Тиша лісів, голубінь озер, в'юнкий путівець, давно вторований підошвами й копитами, гомін клопітливого птаства. Два ранки стрічав Гордята у дорозі. Двічі дивувався джерельній чистоті сонця, яке випливало над лісами.

Воронець то летів наметом, розвіявши чорний хвіст і витягнувши шию. Тоді Гордята припадав до його гарячої гриви і немовби зливався з його тілом. То йшов дрібною риссю, гордо здійнявши свою білозірчасту голову, — і тоді здавалося, що кінь зі своїм верхівцем пливе, як чорний лебідь.

Гордяті не вірилось, що боярин Янь подарував йому цього красеня. Двадцять срібних гривен! Це п'ять холопів, або двадцять волів, або сто баранів, або десять срібних візантійських чар… Ціле багатство тримає Гордята у своїй вуздечці… І на собі має дорогі шати — голуба чуйка із бухарської аличі, золотом мережана; а ще шапка, куницею оторочена, а ще чоботи із зеленої хзи, ногавки із чорної вольниці… Ніби не пасинок боярський, а високорідний княжич! Побачила б його тепер злоязика Кілька. Що сказала б? Чий він син є?..