Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 164

— Маємо блюсти заповіді отців і дідів твоїх, князю. Сам знаєш. Усмири жадання свої. Помагай в усьому брату своєму старшому. Ділом помагай. Наущай менших братів своїх послушенству. Не пущай коромоли межи ними. Угодним богові станеш за сі діла свої й — прийде час — будеш вознагороджений. Повір, сину, сіє тяжчий подвиг — усмирити свою гординю, аніж вхопитись за меч і добувати собі владу. Сей подвиг дано звершити не кожному. Лише сильному мужеві, Амінь!

Володимир важко звівся на ноги. Ігумену було шкода дивитись на нього. Але він сказав йому правду, якої жадав князь. Гірка вона була і тяжка.

— Пролий сльози, сину, о гріхах своїх. Твоє серце зм'якшиться. Знай: сядеш живосилом на київському столі — візьмеш распрю із братом своїм Святополком, А там встануть і Святославичі — Олег і Давид. У них таке ж право, як і в тебе. Олег Гориславич увесь половецький степ покличе на Русь. Київське ж боярство тебе не жадає, міцної руки твоєї боїться. Звикло при твоєму вітцеві слабомоцному владарювати. Іди в Чернігів альбо у Переяслав.

— У Переяславі братець менший — Ростислав… Піду у Чернігів… А серця свого не буду сльозами розм'якшувати, владико. Серце Володимира Мономаха має бути твердим. Яко і руки.

— Достойно мислиш.

Князь Володимир уже спокійно вийшов із келії. Ігумен довго дивився з порога йому вслід. Таки ж… достойний онук великого Ярослава…

Але на душі від того стало ще тривожніше. Що ж, він зробив зараз усе, аби виправдатись перед новим князем за Всеволода. Він вчинив розумно і по закону. Хоч серце його скімлило від того… Не відомо, чи законний князь оцінить його подвиг.

Замислено брів монастирським двором. Тепер це була велика площа, забудована мурованими церквами, трапезною палатою на високих підклітях, довгими келійними будовами. Новим був і мурований дім ігумена. Проте владика Іван не наважувався туди переходити, аби не втратити того світла слави, якою сяяли нині імена перших отців обителі — Антонія і Феодосія. Новими постали онбари, медуші, клуні, де зберігалось зерно, борошно, меди, віск, суха риба, в'ялене м'ясо, деревна олія, сир… І весь цей величезний двір був огороджений воринням з високими дубовими воротами і церквицею над ними. З чотирьох боків її поставлені дерев'яні вежі з вікнами-бійницями. Під їхніми дахами — підвішені мідяні била. Вночі коло них чатувала сторожа. Не стільки боялись далеких половців, як татей, що бродили ватагами у довколишніх пущах і вже не раз грабували монастирське добро. Востаннє якийсь привідця татей, чернігівський збіглий смерд Пломен, привів до обителі всю свою ватагу з каятьбою і просив прийняти їх до монастирської братії. Як-не-як тут дають їсти й пити, є дах над головою. А працювати всі вони звичні з дитинства — всі ці смерди-втікачі, що похолопились, стали рядовичами і закладниками. Ігумену Івану це принесло славу — свята обитель Печерська молитвами своїми просвітила душі заблуклих. Тепер сії таті є найстаранніші послушники монастирської братії. Рубають дрова, тягають до келарні цебра з водою, чистять казани й опани, лагодять сторожові вежі, огорожу… Скільки тої роботи чорної у великому господарстві Печерської обителі!