Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 166

— Що за оседлище сіє? — Нестор спинив своїх коней коло невисокого кряжистого мужа, що сокирою обтесував колоди під своїми воротами.

— Ась? — розігнувся тесля і світло-голубими очима подивився на ченця.

— Як називається? — Нестор сплигнув зі свого повоза і ближче підійшов до нього.

— Вьоска наша зоветься Дрягва. Дреговичі ми єсть.

— А чиї будете — боярські чи княжі?

— Дівная мова твоя, сябре. Як ніби не наша. А будем ми боярина Потока люди. А ти откуль будзеш, што не відаєш нас?

— Із Києва, брате.

— Небочко! З такого далека!

— А як побачити вашого князя Святополка? До Турова далеко?

— Навошто тобі князь? — насторожилась голубінь в очах поліщука.

— Послав до нього ігумен Печерськоі обителі. Чув?

— Як не чувати!.. Коли так, то сьоння його убачиш. До нашого боярина у гості приїде З дружиною своєю на ігрища.

— Які ж се ігрища?

— Саправди не відаєш? Поміж вьосками, відомо. Увечері почнуться ігрища, жон собі умикати будуть мужі й хлопці.

— Не по-християнському закону живете, брате, — здивувався Нестор. — Яко поганії язичники. Жон красти, яко злодії, — супротивно закону божому.

— Самі сабє закони творимо, сябре. Яко діди й батьки наші. На те є звичай стародавній. А жонок і дівчат умикають по їх же волі. На тоє ігрища і робляться, аби побачитись і домовитись. Хе-хе! Каб по серцю і по добрій волі!.. Хе-хе…

Невеличкі світлі вуса дреговича заховали хитренький осміх.

Нестор диву себе давав від тої мови його. Але водночас І зрадів: князь Святополк сам іде йому до рук!

Як вітром звіяло в Нестора втому і голод. І навіть Поганський звичай слов'ян-дреговичів враз перестав вдаватися йому таким гріховним і звіриним… Що поробиш — неосвічені люди. Не відають слова святого. Певно, не бачили і храму божого, не чули апостольських повчань. Може, доля тому і привела його сюди, в сіє загублене оселище, аби він словом своїм просвітив душі дреговичів. Але поки що треба зустрітися із Святополком.

— Перепочити б де. Дорога дальня… Чи можна?

— Чому не можна? У якую хочеш хату заходь — гость. Калі хочеш — заходь до мене.

Чолов'яга цюкнув сокирою колоду, витер об поли долоні.

— Ходзімо, сябре, калі так. Будземо вечеряти. Сонце за ліс садицця. Дак і на ігрище треба ідті.

— Жони немає в тебе, чи що? — знову здивувався Нестор.

— Чаму нема? Маю дві жонкі, Але привяли у двор толькі дочок. Сина не маю. Недобре господарку свою покидать на жіночі руки…

Ігрища мали бути за оселищем. Перейшли рідколісий сосновий бір, і перед очима відкрилася латка зеленого поля. Молоде жито било в очі яскравим оксамитом. Вітер хвилями перебігав по ньому — поле темніло і знову світліло, дихало м'якою лагіддю.

— Вунь там, побоч за тим лісом, ще одна вьоска. Там живе наш боярин Поток. Там його палати.