Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 163

— Владико, — голос князя Володимира зламався. Він кашлянув у кулак. — Владико, хощю мати твою раду і твоє благословення.

Йому заважали говорити руки. То він їх засовував за пасок, то якось так невковирно клав на свої коліна.

Ігумен насупився. Блиснув чорними очима і згасив їх повіками. Раду? Яку ж раду нині він може дати князеві, коли і сам у тривозі й непевності?..

Але князь Володимир не зводив з нього вимогливого погляду. Хто ж тоді й дасть йому раду, як не ігумен Іван? Отець же його, князь Всеволод, підняв Івана і його обитель, жалував землями, пущами й увагою своєю. Різкий і справедливий, владика печерський тепер не може промовчати. Має сказати йому, сину Всеволода, онуку великого Ярослава, ту правду, якої більше ніхто не осмілиться сказати. Йому зараз потрібна лише правда. Лише правда!..

Владика зважував у мислях своїх рішення. Знав, чого жадає Мономах. Якщо печерці зараз підтримають Володимира, сина Всеволжа, не матимуть вони підтримки від киян, від значних людей і від бога. Бо не хочуть вони пускати Володимира у Київ. І новий князь, який прийде сюди законно і по заповіді Ярослава, матиме гнів на обитель і на її владику. Ще не відомо, як їм оправдатися за підтримку Всеволода… Але як сказати Володимиру Мономаху?

Князю ж конче потрібна підпора печерців. Князь рветься до батьківського стола. Без підмоги ченців печерських не дістатись йому державного керма. Або не втримати його. Не дадуть вони свого благословення, не спинятимуть численних кревних суперників проклятьбою, страханням, великими гріхами. Без отсих мніхів, котрі засіли на дніпровських косогорах, Володимиру Мономаху не вкусити солодощів всесильної влади!..

Нарешті ігумен випрямився.

— Сину… Чадо… Повір, жадав би і я землі Руській такого смисленого князя, яко ти єсть. Але… не май у серці своєму і в умі гніву на мої слова. Все, що бог нам дарував у милості своїй, не є наше. Дано на час недовгий. Одне вічне — міць нашої землі. Задля того маємо чинити по- євангельському слову: ум свій смиряти, гнів подавляти, жадання ховати у собі поглибше.

— Знаю сії заповіді, владико, і шаную, — зітхнув Володимир Мономах. Отже, його сподівання на підтримку печерців марні. Владика закликає пою смирити свої жадання…

Іван підняв хрест, що висів на його грудях на товстій срібній верижиці.

— Аще сказано апостолами божими: кого позбавляємо влади — не мсти, ненавидженого всіма — люби, гонимого усіма — терпи, умертви гріховні мислі…

— Пощо… маю бути хулимим і гнаним, владико? — скипів раптом князь Володимир. — Аже чесно служив трудами своїми на благо Руської землі!..

Владика випустив із рук хрест. Він загойдався на грудях. А в очах Володимира захиталися ігумен, келія, земля під ногами, навіть пресвята богородиця із дитям на руках.