Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 165

Багатіє вона, можніє з року в рік. Це почалося з того часу, як київські князі — найперше Ярослав — стали шукати собі підпори на Русі й пішли супроти влади митрополитів-греків, що тягли Руську державу під руку Візантії, і з тих пір Печерська обитель стала опорою великих київських володарів.

Назустріч ігумену поспішав чорноризець. Високу худу поставу його облягала вицвіла на сонці ряса, потерта на ліктях і на грудях. Босі ноги з довгими кістлявими пальцями твердо ступали по мостині. Отець Нестор. Звідки ж це він прошкує?

— Біда котиться до нас, владико! — ще здаля гукав він до ігумена Івана. — Половці! Рушили вежі половецькі на нас. Хан Ітларь з ордою, Тугоркан з ордою…

— Звідки знаєш? — пришвидшив кроки Іван назустріч Нестору.

— Звідомив воєвода Вишатич. Щойно від нього іду. Прискакали вірні люди. Нібито уже під Торчеськом стали. Кажуть, мали ряд із Всеволодом, а тепер немає Всеволода — немає і миру нам з русичами.

Ігумен звів докупи чорні крила брів.

— Брате Несторе, маю до тебе довіру. Візьми коней, візьми їздило, яке хощеш. Поспіши до Турова. Клич хутчіше Святополка Ізяславича. А ми киян будемо молити дружину зібрати. Ох, лихо чорне сунеться на нашу землю…

— А Володимир, владико, Мономах?

— Умовив його. Поступиться столом брату своєму старшому. Нестор зітхнув.

— На тому стоїмо, Несторе…

Двокінний повоз мчав до града Турова, в землю дреговичів, вдень і вночі. Спинявся на короткий перепочинок у монастирях, міняв коней і знову мчав. Дорога йшла через Вручій-Волинський, через болотисті пущі землі деревлянської. Далеко заховався князь Святополк від непевного ока київського князя. Зненацька не дістати ні мечем, ні списом.

Через кілька днів Нестор опинився поблизу Прип'яті-ріки. Широко, повноводо розлила вона свої весняні води. Затопила луги, озерця, драговини з низькорослими, покаряченими соснами. На десятки поприщ тяглися несходимі прип'ятські пущі.

Град Туров — найбільший у землі дреговичській, яка розкинулась уподовж повноводої Прип'яті. Але не знав Нестор, з якого боку треба під'їжджати до Турова. Куди не ткнеться — скрізь вода. Вирішив шукати тутешніх осельців.

Цілий день кружляв вузькими лісовими дорогами й протоптами, доки не добувся до якоїсь весі. Забрьоханий болотом, вимучений об'їздами, обходами, перебродами ковбань і єдм, з'явився на вулиці невеликого оседлища, що розкинуло свої хатки на лісовій галявині

Дерев'яні рублені хати під високими ґонтовими дахами тулились одна до одної, стіна в стіну, до господарських будов — обор, онбарів, повіток, сажів, які сходились півколом і замикали своїми стінами двір із трьох сторін. Для загорож і воріт лишалась одна четверта сторона. Уподовж вулички попід стінами і огорожею ковбанились плямисті свині з рогачками на товстих в'язах, аби не могли рити глибокі ями в землі і лиш визбирували торішні жолуді та щипали листя; ґелґотіли табунці гусей, качок. Забрьохані багном, перемішаним із свинячим та коров'ячим кізяком, вони всюди розбризкували й розносили смердючу рідину, у якій порпалися. Від того здавалося, що все оселище смерділо нечистотами. І дивно було Нестору, що білошкірі, світлоокі осельці спокійно господарювали по своїх дворах, не відчуваючи ніякої незручності од зловоння.