Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 162

Видовжене смагле його лице було проборознене глибокими зморшками на чолі, на щоках, на переніссі… Чорна і пишна борода із білими пасмами сивизни робила його обличчя твердим і жорстоким. Він таки напише правду про Всеволода! І про коромоли синовців князевих, про недугу його душі й тіла, яка відібрала у князя міцність рук державну, й про те, що довкола нього товклася зграя худорідних та хижих радців, котра передусім грабувала простий люд.

«…І почав князь любити поради інших, молодших, раду почав з ними творити; вони стали дружину його старшу відсовувати, і до людей простих не доходила правда княжа, і почали ті нові радці грабувати, людей продавати…»

Відав князь про те чи не відав? А може, просто не міг уже нічого вдіяти? Він був самотній серед сеї великої зграї алчущих багатств. Яко пиявки, вони присмокталися до його столу і нікого не підпускали близько.

В розмисли ігумена увірвався якийсь шум під дверима келії. У темних сінцях хтось намацував клямку дверей.

Ігумен поклав на стіл писало, згорнув пергамен із своїми писаннями, очікувально дивився на двері. Певно, якийсь нечастий гість добивається, бо мніхи його обителі давно вже обмацали двері ігуменової келії і не шукають довго засувів.

Врешті двері одчинились. На порозі входниці постав незнайомець. Огрядний, широкоплечий бородань у простій полотняній вотолі, туго підперезаний шкіряним паском з великою срібною пряжкою. Обличчя його не розгледіти в сутіні келії. Темне, закучерявлене внизу волосся, з-під якого блиснула срібна серга у правому вусі, обрамляло обличчя гостя. Незнайомець чомусь не тягнувся до його руки, не падав на коліна. Злегка кивнув ігумену, засунувши пальці правої руки за туго затягнутий пояс, ніби чогось вичікував.

Ігумен мовчав. Звів докупи широкі чорні брови, зірким, вигостреним поглядом вдивлявся у гостя.

— До тебе, владико, за радою… — притамовано загучав у келії оксамитово-м'який голос. Голос, що, певно, умів владно, на повні груди гучати у широкому полі.

Ігумен звівся на ноги. Невже це… князь Володимир? Авжеж він.

— Хай благословить тебе господь у цю непевну хвилю, чадо. Проходь, будеш моїм гостем, князю.

Володимир Мономах сміливо ступив до лавиці, важко сів.

— Звідки добувся до обителі? Пощо так іскрадом? Я послав би почт назустріч.

— Спаси тебе біг, владико. Але не час суєтною шаною бавитись. Яко не хотів того отець мій покійний і всі мужі достойні.

— Господь бог просвітив твою душу мудрістю, сину мій.

— Велик наш господь, і дивні діла його…

Князь Володимир оглядав келію ігумена. Невелике виталище з вибіленими стінами, як у звичайних смердівських хатах. Тільки й того, що багато ікон. В кутку у важкій темній рамці ошатна ікона богородиці. Перед нею блимає лампадка, злегка куриться пахучий димок ладану чи якоїсь іншої ромейської вонявиці. Ігуменське ложе також просте. На дошках розстелене сіно, яке прикривала смугаста верета, вже латана-перелатана. Либонь, прикривала кістки усіх печерських владик, починаючи чи не з самого святого Антонія.