Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 152
Раїса Петрівна Іванченко
Гайка розігнулась, одвела руки від обличчя, труснула русяво-золотистим волоссям, яке сягало їй пліч.
— Де ж косу поділа?
— А я й не ховаюсь від тебе, Нерадцю, — лагідно мовила Гайка й зітхнула.
— Даремно. Знаєш, що петля по тобі плаче чи вогнище відьомське. На майдані у Чернігові або у Києві, біля святої Софії, — де захочеш.
Гайка блиснула на нього суворим поглядом.
— Немає за мною вини. — Її сірі очі потемніли від гніву. Як у криниці вода, коли із дна вдарить потужне джерело.
— Маєш, Гайко. Перед княжою владою і можцями. Перед ними і одвіт даси! — Нерадець завважив, що від цих його слів вона зіщулилась уся, знітилась. Мав від того насолоду в серці. Бо сам тепер судив, яко князь.
Ось так, Гаєчко. Білій, тремти тепер перед ним і його владою, кусай свої губенята, обпивайся тією зневагою, якою колись пригощала його… Ні, таки не було вже до неї ні потягу, ні навіть жалості. Одна радість від помсти. І Нерадцева душа возносилась у тій радості. Ось зараз вона упаде на коліна перед ним. Заломить руки… Почне благати-голосити… Хай!..
Але Гайка мовчала. На побілілому спітнілому чолі зачервоніло коло ханської тамги. Нерадець жахнувся. Вона… раба!.. Поганського хана рабиня!.. Нарешті її запечені смагою, потріскані вуста скривились у жорстокій посмішці.
— Не бути сьому, Нерадцю. Мої боги захистять мене. Відпусти додому матір і поможи їй дійти.
— Я не піду од тебе, дочко, не жени, — стрепенулась Ніга.
Нерадець хмикнув — стара матір його, бач, собі й дочку знайшла вже.
— Іди, Ніго, своєю дорогою, як прийшла! — грізно крикнув до матері. — А цю… Скрутіть їй руки!
Отроки в одну мить відштовхнули Нігу і накинулись на Гайку. Скрутили їй за спиною руки.
— Нелюди кляті! Що робите? Відпустіть її! — шамкотіла стара жінка навколо Нерадцевих дружинників.
Але на неї ніхто не зважав.
— Ведіть назад до Чернігова. А ми ще інших збіглих татей пошукаємо. Від княжого суду ніхто не втече! — Нерадець задоволено підняв догори руку з батожищем.
Два отроки накинули на Гайчину шию міцну конопляну вірьовку й повели її, як гов'яду, на налигачі. Слідом, спотикаючись, потупцювала і стара Ніга. Вона важко дихала від швидкої як задля неї ходи, губила і шукала свій ціпок і знову тюпала.
Стояла гаряча літня задуха. Повітря каламутилось паркою млою. Дихати було важко. Та коли вибрались із розпареного лісу на узвишшя, одразу збагнули: поблизу була ріка. В обличчя війнуло прохолодою, вологістю, духом лугу. Через кілька поприщ опинились на березі Десни. Гайка обернулась до отроків:
— Пити.
Двоє молодиків перезирнулись, зняли з її шиї воривку. Хай іде до води!
Ніга, що з усіх сил доганяла їх, бачила, як Гайка увійшла по коліна у воду. Як нахилилась, тримаючи за спиною зв'язані руки. Вмочила у теплу хвилю, що відсвічувала ясністю неба, своє обличчя.
Задихана Ніга добігла нарешті-до обох отроків. Упала перед ними на коліна.