Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 150

— Скачи у Чернігів. Доверши там волю мою і суд. У порубі… Але ні… Знайди там Слав'яту і Бориса, скажуть тобі…

Нерадець повзком добрався до ніг Володимира, обхопив руками його багряні, як у візантійських царів, чадиги.

— Ну-ну… іди вже… — бридливо супився князь, вивільняючи свої ноги із залізних обіймів новоспеченого свого посадника.

Нерадцеве серце як не розірвалось у грудях від радості. Увесь світ виповнився для нього єдиним містким і величним словом: посадник! У древньому граді руському Чернігові, котрий здавна славою своєю суперничав із златоглавим Києвом…

Дорога була близькою. Незчувся, як дістався до валів Чернігова, як прискакав на княжу гору й гримнув так, що зграя рудих горобців спурхнула із даху терема:

— Волею київського князя Володимира Мономаха… посадником тут!..

Зіскочив з коня, широко розставив ноги, руками уперся в боки, виставив уперед широке бородате підборіддя, наче готувався когось буцнути лобатою головою, що міцно сиділа на короткій турячій виї.

— Де поруб? — гримнув до двораків, що повискакували на подвір'я й з подивом оглядали свого нового повелителя. — Волю княжу і суд вершити будемо, Слав'ята і Борис! Де ж вони? Кажіть усе.

До Нерадця підступило двоє чорновусих смаглих молодиків, очікувально поклали долоні на руків'я мечів.

— Ведіть до порубу, — прохрипів Нерадець?. Слав'ята і Борис опустили додолу очі. Один щось колупав носком бачмаги у землі, інший щось вишукував пальцями лівої руки у кінчику вуса.

— Біда, посадниче… Кгм… Порожній нині поруб. Усі піймані таті повтікали… кгм… Якась нечиста сила… кгм… ляду їм помогла одхилити… ще тої ночі… кгм… |

— Де ж були осторожники? — люто прошипів Нерадець.

— Кгм… спали… Міцно спали — обпоєні зіллям відьомським. Знайшли біля них порожні горнятка з відваром маку.

Товста Нерадцева шия ще більше потовщала й побуріла.

— Р-розшукать!.. Догнать!.. — вперіщив пугою об землю новий чернігівський посадник.

— По конях! По конях! — кинулись Слав'ята і Борис до стаєнь.

Нерадець задоволено дивився їм услід. Потім оглянув двораків.

— Де стольник?

— Я. — У поясі переломився перед Нерадцем маленький сухорлявий чоловічок. Коли підвів голову, розігнувшись, сміливо й твердо подивився у самі Нерадцеві очі. Наче облив його цеберкою крижаної води. Нерадець відчув себе у чомусь винним. Опустив очі. Ні, він ні в чім не знав за собою вини. Він прибув сюда чинити князеву волю і буде се робити. Але тої ж миті Нерадець відчув у животі нестерпний голод. Авжеж, третій день не було в роті ані ріски!

— Їсти…

Дрібний чоловічок ще раз поштиво вклонився Нерадцю й, обернувшись до челяді, ляснув у долоні. Нерадець ворухнув ніздрями. Йому вчувся раптом дух смаженої свіжини. Ковтнув слину, що натекла в рот невідь-звідки. Тепер він щодня їстиме, яко князь!..

Слав'ята і Борис уже за Черніговом полегшено зітхнули. Нерадець не дізнався, що це вони одчинили ляду порубу для Гайки… Тепер жадали одного: аби вона швидше зникла з околиць Чернігова! Аби не потрапила на очі цьому навіженому посаднику!..

Кожен із них мовчки згадував свою матір — Відраду-Улу. Що сказала б вона їм за Гайку? Напевне, похвалила б… Вона завжди учила їх робити добро, рятувати людей у біді… І сама все життя рятувала бідаків-половчинів чи своїх, руських, бранців… Скрізь, бачиться, бідних людей доля не жалує… І вони, брати-половчини, у своїх грудях мали добре материнське серце — серде русинки, яке подарувало їм отчину і великий, добрий і мудрий рід русичів. Але злих, жорстоких і зрадливих вони не визнавали й тут.