Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 151

Уже далеко від Чернігова їх наздогнав Нерадець, якого вони мовчки і одностайно зненавиділи.

Нерадець був споряджений у кольчугу і шолом. Його могутні груди і плечиська нагадували богатиря із степової застави, який стоїть на сторожі нив руських і градів. Хтось із дружинників захоплено прицмокнув язиком. Нерадець був щасливий. Ще більше випинав груди. Дужості й краси його тілу не позичати…

На другий день пошуків збіглих татей Нерадець розділив дружину на два загони. Один пішов зі Слав'ятою в обхід дороги, що вела на північ, до Новгорода-Сіверського, а другий він сам повів на козелецький шлях.

Стояв гарячий літній день. По синьому простору неба пливли, наче легкі лодії, білі оболоки. Парило від розімлілої на сонці землі, млоїлось від духмяного трунку квітучих трав, зеленого листя дерев і кущів. Цвіли липи. Яко невісти, ошатно спускали додолу свої розложисті віти, підставляючи їх щедрому промінню сонця й клопітливим бджолам. Цвіла земля. Буяло життя в межені літа. Тугокрилий вітерець, звідкись

вихопившись на волю, навівав у душу бентегу, будив одвічну жагу людського життя.

До Нерадця під'їхав отрок з його дружини.

— Бачив щойно у лісі, під сосною, двох жон. Ягоди, мовлять, беруть. Може, що знають, спитати б у них?

Погляд Нерадцевих очей вигострився.

— Веди їх сюди.

Жінки йшли обережно, тримаючись за руки. Одна була надто старою, скоцюрбленою, важко опиралась на сучкуватий ціпок. Інша — молода, легко, яко олениця, переступала високими ногами сухе патиччя, перехитуючись тонким станом, немовби прослизувала крізь зарості. Отрок їхав за ними на коні назирці.

Раптом молода здивовано спинилась, рукою прикрила обличчя. Лише тоді Нерадець помітив, що обидві були без кошиків. Куди ж ягоди брали? Він напружився усім тілом і завмер. Упізнав свою матір — і не вірив очам. Спішився, ближче підійшов до неї.

— Це ти, Ніго?

Ніга Коротка приставила над очима дашком долоню, вдивлялась у могутнього воя, на якому виблискували проти сонця шолом і кільця кольчуги.

— Я…

— Кого ведеш за собою?

— А ти хто будеш? Ніби… ніби знайомий голос.

— Я Нерадець. Новий посадник у Чернігові.

— Коли Нерадець, пощо не називаєш мене матір'ю?

— Немає у мене матері. Я сам по собі.

— У кожного листочка є гілочка. У кожного древа — своє коріння. Відцурається древо од кореня — загине.

— То древо. А я, бач, людина, живу. Посадник нині у Чернігові.

— Хіба ти живеш? Ти давно уже згибів душею і серцем, бодай я тебе ще дитиною зіллям обпоїла! — Ніга сердито сплюнула на землю.

— Ага, як отеє осторожників обпоїла маком?

— Нікого не поїла, — застогнала стара.

— Пощо забрала її? — кивнув на другу жінку, що похилено стояла збоку від посадника. — А-а… се ти, Гайко? — приглянувся Нерадець і здивувався собі, що ця довгоочікувана зустріч не принесла його серцю радості. — Я тебе не впізнав одразу.